Розділ 2

По прильоту на базу Кемп-Лемон’є нас швидко розподілили по гелікоптерах. На борту нашого літака були лише лікарі, але разом із нашим зльотом у небо піднялися ще два вертольоти з повітряно-десантними військами, які супроводжували нас.

Я поглянула донизу. Перед моїми очима повстали джунглі, ріки, такі спокійні на перший погляд, але разом із цим такі небезпечні. Через декілька годин польоту я встигла поговорити з Вікторією Кіплінг, зокрема вона сказала те, що мене відверто вразило.

— Є причина, чому деякі з найкривавіших, найжорстокіших війн Африки ніколи не закінчуються. Супротивники не мають ідеології, не мають ясних цілей. Їх не цікавить захоплення столиць і великих міст — вони віддають перевагу глибокому чагарнику, де набагато легше вчиняти злочини. Повстанці чи урядові війська сьогодення не особливо зацікавлені в новонавернених, однак намагаються викрадати чужих дітей, давати їм у руки Калашникова чи сокиру і відправляти вбивати. На жаль, я встигла побачити всі жахи війни та збройних конфліктів. Особливо тоді, коли діти беруть до рук зброю…

Вікторія замовкла та поглянула донизу. В її словах стільки звучало гіркоти та болі, що я не вагаючись взяла її руку. Вона повернулась до мене та журно усміхнулась.

— Вибач, я не повинна була тобі це говорити, — промовила жінка.

Рев літака заглушив наші слова, тому останок польоту ми всі мовчали. Заплющивши очі, намагалася пригадати, що я знаю про Африку, але в голові випливали лише жахливі картинки війни. Повстанці борються з урядовими військами. Урядові війська, своєю чергою, конфліктують між собою, і здається, що цей круговорот старших подій — нескінчений. У голові крутилися думки, як ми, люди, дійшли до такого? Як відомо, Африка є одним із найбільш проблемних регіонів у світі. Більшість населення залишилось без даху над головою та роботи, мільйони людей стали біженцями проти своєї волі. Разом із цим соціально-економічні та політичні характеристики африканського континенту прирікають країну бути джерелом підвищеної небезпеки. І саме на цю територію ми летимо.

Я доки не розуміла, що мене чекає насправді, тому морально була готовою до всього. Я була готовою до всього, але не до такого...

Під час польоту ми відчули сильний удар. Літак повернувся на правий бік. Ми почали хапатися за все, що могло нас втримати на місцях. Поглянувши у вікно, жахнулася. Другий гелікоптер, який летів слідом за нами з військовими, був у чорному диму й за декілька хвилин зникнув із поля зору.

— Тримайтеся! — пролунав наказ командира.

Було відчуття, що я ніби потрапила в інший світ. Мене переповнив жах від побаченого. Ще декілька хвилин польоту, й ми нарешті приземлилися на території госпіталю, який був оточений, а якщо точніше сказати, ніби захований посеред дрімучих та пишних дерев. Слідом за нами приземлився ще один військовий гелікоптер. Я бачила, як семеро військових швидко вийшли з гелікоптера. Тим часом капітан нашого літака повідомив, що нам пощастило, що ми взагалі змогли приземлитися. Доки забирали речі, назустріч вийшли декілька військових. Біля літака залишилася я та Вікторія. Інші лікарі швидко забрали свої речі та попрямували до госпіталю. Я відчула тремтіння по всьому тілі та, вклонившись, взяла воду.

— Наталі, як ти себе почуваєш? — запитала Вікторія.

— Від побаченого у мене мурахи побігли по тілу. Це було жахливо, — відверто відповіла.

— Я розумію тебе. Перший раз, коли бачиш таке, завжди моторошно, але звикай, Наталі, така наша робота, — із цими словами Вікторія відійшла від мене.

Вдихнувши глибше повітря, присіла на землю й випадково почула розмову двох військових.

— Капітане Хантере, наш другий літак збили! Ми повинні негайно вирушити на пошуки…

— Лейтенанте, на жаль, зараз ми не зможемо йти на пошуки.

— Дідько! — вилаявся чоловік. — Капітане, ми не можемо покинути наших товаришів.

— Гаразд, гаразд! Ти знаєш, в якій зоні впав літак? Готуй своїх хлопців, але, Картере, вирушаєте завтра на світанку…

— Потрібно негайно, капітане!

— Картере, не викручуй мені руки, ти відповідаєш лише за своїх людей, а я — за вас всіх. Ти розумієш, якщо гелікоптер збили урядові війська, нам усім потрібно терміново вибиратися звідси. Ми змушені будемо покинути госпіталь.

— Капітане, завтра повинен прибути ще один літак для евакуації постраждалих. Ми повинні негайно вирушити, щоб вчасно встигнути повернутися.

— Картере, ти не повинен сперечатися зі мною!

Я встала з землі та, відійшовши від літака, спостерігала суперечку двох військовослужбовців. Кожен із них мав рацію, кожен по-своєму. Лейтенант схилив голову та повернувся в мій бік. Ми обмінялись поглядами. Розуміючи, що я не повинна бути глядачем під час такої розмови, принаймні повинна вдати виду, що нічого більше не чую, відійшла знову до літака.

— Капітане, якщо ми вирушимо негайно, до світанку повернемося. Літак повинен був впасти неподалік.

Почувши цю розмову, не витримала й відчула, як по щоках потекли солені сльози. До мене підійшла Вікторія та промовила:

— Сьогодні, нас всіх чекає тяжка ніч.

Швидко витерши сльози, кивнула головою.

— Наталі, ти можеш асистувати під час операції? — неочікувано запитала Вікторія.