Глава 15

План у мене був такий: Максу потрібно буде відправити Полетту — якщо доведеться, то змусити або підсипати снодійного на літак — і простежити, щоб дівчата благополучно сіли. Також я хотіла попросити його стати моїм охоронцем. З Андерссоном я ж постараюся домовитися. Макс слухав уважно і не заперечував. Коли я закінчила, він усе ж запитав:

— Ти впевнена в цьому? Я, звісно, тільки за, щоб стати твоїм охоронцем, але Еміль набагато досвідченіший у цій справі, і тим більше він стежив за тобою майже місяць.

— Місяць? — перепитала я, адже, схоже, Еміль знає більше, ніж я думала.

— Так, і ти його завдання, тож я не знаю, як тобі вдасться вмовити Андерссона.

— Мені потрібен саме ти, — упевнено сказала я. Адже розуміла, що Макс не стане так сильно контролювати кожен мій крок, як Еміль.

Макса я залишила з Полеттою і попросила його купити квитки на літак у якусь теплу країну. Звісно, на останні свої гроші довелося влаштовувати цю відпустку. А сама хотіла поїхати до Андерссона.

— Ну і куди ти? — зустрів біля машини мене Еміль.

— Тебе не стосується.

— Кларо, не зли мене, — підійшов до мене хлопець.

— А то що?

Вмить я відірвалася від землі й опинилася на руках у Еміля. Вирватися не могла, та й його дотики були для мене чимось особливим. Чорт, чому я на нього так реагую? Ось зовсім не вчасно. Еміль швидко відчинив машину й усадив мене на заднє сидіння. Сам же взяв мотузки і зв'язав руки. Далі сів за кермо, і ми поїхали в невідомому напрямку.

— Пусти мене, придурку, пусти! — кричала я. Але він лише зробив музику гучнішою. Коли ми зупинилися, горло в мене боліло, адже я всю дорогу кричала на нього. Він же спокійно витягнув мене з машини. Ми опинилися на окраїні міста. Ні машин, ні нормальної дороги, нічого.

— Що я тобі зробила? Пусти мене! — кричала я.

— Давай поговоримо.

— Розв'яжи мене! — знову кричала я. Еміль повільно почав розв'язувати вузли. І коли мої руки були вільними, я щосили дала йому ляпаса. На його щоці красувався відбиток моєї долоні. Еміль різко схопив мене за плечі й трохи стиснув.

— Пусти, мені боляче!

Його руки відпустили мене, і я видихнула.

— Скільки грошей ти забрала в Андерссона?

Відповідати я, звісно не стала. Тільки знову дала йому ляпаса. Я злилася, хоч моє тіло й дивно реагувало на нього, але не можна зараз піддаватися спокусі.

— Кларо, — почав чоловік. — Я стежив за тобою і знаю, що ніяких залицяльників у тебе не було, а той секс по телефону — це все маячня адвоката, щоб тебе відмазати. І не смій заперечувати. І також я знаю, що ти причетна до пограбування.

— Чому ж тоді не здав Андерссону? — моє тіло трусило, але зараз я не могла собі дозволити бути слабкою. Не тут. Не в цьому місці.

— Кларо... — похитав він головою. — Я хотів, у мене навіть є доказ. Але в останній момент передумав.

— Чому? — ледве чутно запитала я. Справді не розуміла чому він це не зробив. Хотів щось від мене? Щоб я поділилася з ним мільйоном?

— Вирішив, що ти заслуговуєш на другий шанс, — неоднозначно відповів він.

— І що ти тепер від мене хочеш? — фиркнула я.

— Тільки того, щоб ти вислухала, — зітхнув Еміль, він був якимось схвильованим. Стояв дуже близько, мені навіть здавалося, що я відчуваю його дихання.

— Я слухаю тебе, — намагалися не видати збентеження. 

— Щодо обшуку твоєї квартири, — забарився чоловік. — Я не знаю, хто це зробив, але обов'язково дізнаюся. Я б не дозволив такого.

Він хоче мене захистити? Це смішно! Це боляче… бо я хотіла щоб це було правдою. 

— Якщо ми вже заговорили відверто, — почала я, — то можеш видихнути, я знаю, що ти копаєш під мене. Так само знаю: щойно отримаєш мільйон — позбудешся мене. — Ці слова я говорила з якоюсь гіркотою, хоча, питається, чому? — Давай не будемо погіршувати й без того не дуже приємні стосунки між нами?

Я хотіла його трохи відштовхнути, але він набагато більшим і сильнішим й дивився так, ніби щось шукав.

— Не дуже приємні?! — повторив він.

— Так, Емілю. Ми обидва відчуваємо неприязнь одне до одного.

Хоча моє тіло чомусь говорило протилежне. Але ці думки, швидше за все, були через довгу перерву в жіночому щасті. Адже останній раз був більше місяця тому, та й Андерссон мені в цьому плані не дуже подобався. Так, думаю, саме через це.

— Кларо, — підійшов він ближче, хоча «ближче» — це було майже впритул, і тепер я реально відчувала його дихання і масивне тіло. — Я був трохи грубим із тобою...

— Емілю, не треба, — застогнала я. Розум говорив, що ні, Кларо, цей чоловік — не той, хто тобі потрібен. Але тіло тільки й жадало його дотиків. І почалося все це, коли він уперше мене заспокоював. Я намагалася сховати це глибоко в собі, і до цього моменту дуже навіть виходило.

— Не треба що? — променисто усміхнувся Еміль, так щиро і так само привабливо. — Я хочу вибачитися, Кларо. Ти чудова жінка. — Він торкнувся мого волосся і заправив його за вухо. Ох, знову ці мурашки...

— Емілю... — намагалася я тримати себе в руках.

— Якщо ти цього не хочеш, так і скажи, — прошепотів він мені на вухо. — Просто скажи, що тобі потрібно, і я все зроблю.

— Тебе... — вирвалося в мене. — Можливо тільки спробувати…

Еміль зробив усе навпаки й відсторонився. Ну от, попалася ти, Кларо, зараз почнуться кпини. Чого ти очікувала? — говорив мені здоровий глузд.

— Ти справді неймовірна, — лише сказав він. І знову наблизився. Його сильні руки трохи стиснули талію. Я хотіла отримати цей поцілунок, але чому він зволікає?

— Емілю... — вирвалося в мене.

— Тихіше, мила, — усміхався він мені.

Я відчувала його прискорене дихання на своїй шиї. Він лише злегка торкнувся її губами. Потім повільно провів рукою від шиї до губ. Яким він усе-таки може бути ніжним...

— Не мучай мене, будь ласка, — знову вирвалося в мене.

На цих словах Еміль сильніше притис мене до автомобіля і, трохи повагавшись, припав до моїх уже зовсім виснажених губ. Поцілунок був дуже ніжним, але водночас пристрасним. Я відчувала його бажання, а він — моє. У мені вирували злість, пристрасть, ніжність, і все це я віддавала йому в поцілунку. Нехай це триває вічно... Але раптом він знову відсторонився.