Глава 12

Після розмови з ним на душі стало зовсім тужливо. Ну й нехай вони мене трохи підставили, коли наказали сказати Андерссону, що йому потрібно їх вислухати... Але ж я теж мала бути тут як співучасниця. Так, доказів, може, і немає, адвокат мій мене відмазав, але чому Андерссон з його багатством дозволив мені бути на волі? Схоже, відповідь очевидна — заради мільйона. Навіть якщо я не знаю, де він, то мушу знайти. І я справді налаштована його знайти, але як?

— Кларо, — досить спокійно почав Еміль. Але мені зараз усе одно було не до нього. — Вислухай мене, будь ласка.

— Я їду зараз до рідних, мені треба поговорити з ними, — проігнорувала його я. — Так що потім.

— Я тебе супроводжуватиму, — сказав він.

Я сіла у свою машину і на звичайній швидкості вирушила до будинку сестри, адже вона єдина з родичів у країні. Доки доїхала, на душі було якось ніяково. Коли я постукала у двері, мені відчинила сестра. Вона була чимось налякана.

— Що сталося? — вирвалося в мене.

— Я, здається... я... — почала вона заїкатися. — Я вбила людину, здається.

— Що?!

Еміль, який стояв позаду, різко зачинив двері й тепер втупився прямо на неї.

— Де він? — грізно запитав він.

— Чому Еміль тут? — проігнорувала його сестра.

— Скажи мені, де він? — підійшов до неї.

Вона лише кивнула в бік кімнати. Там, на підлозі, лежав чоловік, а біля нього — розбита ваза. Еміль нахилився і перевірив пульс, а потім повернувся до нас.

— У вас це сімейне — вазами кидатися в людей? — досить спокійно запитав він, а ми лише здригнулися. — Та живий він, просто непритомний.

Ми полегшено зітхнули.

— Як ти взагалі вирубила його? — запитав Еміль. — І чому взагалі він тут?

— У мене накрився інтернет, і я викликала техніка. Коли він прийшов, — сестра кивнула в бік чоловіка, — я подумала, що це саме той технік, але потім він почав щось розпитувати про твої сумки. Не довго думаючи, я різко схопила вазу і вдарила його ззаду.

Я швидко оглянула свою сумку, яка стояла в кутку. Там були тільки речі. Чорт, де ж гроші?

— А що в тих сумках? — запитала сестра.

— Так, Кларо, що там? — запитав Еміль.

— Ти відкривала сумки? — проігнорувала я їх.

— Ні.

— Хтось приходив до тебе?

— Тільки той чоловік, який був у мене.

— Чоооорт... — вирвалося в мене. — Решта сумок у дівчат?

— Поясни, що сталося!

Еміль у якомусь дивному очікуванні дивився прямо мені в очі, ніби знав, що я скажу.

— Ви втрьох полетите сьогодні, — почала я. — Я оплачу вам відпустку на два тижні, якщо знадобиться — то й на довше.

Чоловік, що лежав на підлозі, почав приходити до тями. Але Еміль різко вдарив його, і той знову вирубився.

— Емілю, — обернулася я до хлопця. — Зв'яжи його і дізнайся все, що йому відомо про гроші та про мене.

— І без тебе знаю, що робити, — фиркнув він.

Я швидко набрала номери подруг і наказала їм приїхати. Поки ми чекали, Еміль уже почав приводити до тями чоловіка. Удар за ударом по щоках — і той оклигав.

— Хто ти такий? — запитав Еміль.

Чоловік, звісно ж, не відповів, лише перевів погляд на мене.

— Я по її душу, вона потрібна господарю, — сказав він і виплюнув кров.

Еміль знову його вдарив.

— Припини, так ми нічого не дізнаємося! — рикнула я на Еміля. — Ти шукав гроші, правильно? — звернулася я до чоловіка.

— Гроші? — вигнув брову Еміль.

— Але звідки ти дізнався, що вони тут?

Чоловік знову мовчав.

— Добре, — підійшла я до нього ближче. — Працюєш ти не на Андерссона, бо він у курсі, що грошей у мене немає.

— Ти потрібна не тільки Андерссону. Гроші потрібні всім. І в тому числі моєму господарю, — сухо відповів чоловік.

— Хто твій господар? — запитала я, але відповіді, звісно, не було. — Я зустрінуся з ним завтра, — пішла я на крайні заходи.

— Йому потрібні гроші, а якщо ти їх не принесеш — тобі кришка, — засміявся він.

— Кларо, що ти вигадуєш? — раптом втрутився Еміль. — Я твій охоронець, тож перестань це.

— З тобою я розберуся пізніше, — фиркнула я Емілю. — Вируби його і завези в місце, з якого він не вибереться до завтра.

У мені вирував адреналін. Але боялася я не за власне життя, а за рідних. Адже через мене вони в небезпеці. Я сама створила цю небезпеку, коли віддала сумки. Тож мені тепер потрібно розгрібати і якнайшвидше.

Дивно, але Еміль зробив усе, як я просила. І за цей час прийшли дівчата.

— Що за поспіх? — запитала Кріс.

— Ви їдете у відпустку, — натягнуто усміхнулася я. — Сьогодні ж.

— Але я не можу, — обурилася Дара.

— Безкоштовні путівки, Даро, — намагалася бути м'якшою я. — Коли в тебе ще буде така можливість? Якраз влаштуєте дівич-вечір. Ну ж бо.

— А ти?

— Я пізніше приїду, — усміхнулася до них. — Поки що заборона на виїзд.

Довго вмовляти не довелося. Кріс і Дара погодилися, але Полетта, яка сиділа осторонь, не зронила ні слова. Дівчат я відправила збирати речі.

— Ти ж не приїдеш, — випалила сестра. — Я вимагаю пояснень.

Довелося їй розповісти, бо сестра все-таки була вплутана в усе це.

— Ммм, ти ж розумієш, що я не поїду? — сказала сестра, коли я закінчила.

— Так, розумію, — усміхнулася їй. А сама вже придумала план, як її відправити.

За годину наших розмов прийшов Еміль. Трохи пізніше і Макс приїхав — до цього я зателефонувала йому й попросила якнайшвидше бути біля будинку сестри.

— Що він тут робить? — випалив Еміль.

— Не твоє діло, — буркнула я. — Максе, можна тебе на хвилинку?