Глава 11

Коли Еміль вийшов, ми з Максом полегшено видихнули.

— Зачепила ти його, — раптом сказав Макс.

— Тим, що йому нібито доводиться панькатися зі мною, хоча я б із радістю якнайшвидше його позбулася.

Я взяла речі — там були кросівки, джинси та футболка. Зайшовши у ванну, я швидко переодяглася. Коли вийшла, Макс уже теж одягнувся.

— Максе, у тебе тепер проблеми будуть... — раптом винувато промовила я.

— Не бери в голову, нічого такого, з чим би не впорався, — обійняв мене за талію Макс. — Сподіваюся, ми ще побачимося.

Я усміхнулася. Макс провів мене до парковки і обійняв на прощання. Еміль, побачивши нас, лише скривився і відчинив переді мною двері. Як же не хотілося їхати! Але все ж довелося сісти в машину. І під прощальним поглядом Макса ми рушили.

— Поясниш? — раптом запитав Еміль, коли ми їхали. Але, не почувши відповіді, продовжив: — Ти ж наче не дурна дівчина, навіщо було одразу стрибати йому на шию?

— Моє особисте життя тебе вже ніяк не стосується, — фиркнула я.

— Стосується мого підлеглого, — процідив крізь зуби хлопець. — Тому поруч із ним бачити тебе більше не хочу.

— Ти перегинаєш палицю, — випалила я. — Це справді тебе не стосується. Ти охоронець, а не...

І я трохи забарилася, адже хотіла сказати «а не мій хлопець». На мене накотилося дивне відчуття його ревнощів. Але чому ревнувати, якщо він сам учора ледве не з кожною моєю подругою фліртував?

— А не хто? — перервав мої думки Еміль.

— Ніхто! Розумієш, ти мені ніхто, і якби моя воля, я б тебе взагалі не знала! — перейшла я трохи на крик. Зіпсував такий прекрасний ранок.

— Ну треееба ж, — протягнув хлопець. — Про неї турбуються, від бандитів рятують, порошинки здувають, а вона ще й незадоволена.

— Ну треееба ж, — повторила я за ним. — Він мене ображає, нехтує моєю думкою, кричить постійно, а я повинна поводитися як слухняна дівчинка.

— Ти перебільшуєш, — випалив чоловік, дивлячись на дорогу.

Псувати далі настрій мені зовсім не хотілося, тому найкращий спосіб — просто мовчати. Доїхавши додому, я виявила, що квартира відчинена, а всередині панує безлад.

— Це що таке? — вирвалося в мене.

— Вітаю, — фиркнув Еміль. — Поки ти гралася з Максом, тебе пограбували.

— Замовкни, — прошипіла я.

Подумки стримуючи сльози, я підійшла до шафи, перевіряючи прикраси. Але все було на місці. Навіть гроші, які я собі залишила. Схоже, це зовсім не грабіжники, і потрібні їм були не мої гроші, а мільйон Андерссона або хоча б підказка, де він лежить.

— Це... це... все ти винен! — випалила я, піднімаючи з підлоги свої речі. — Ти повинен охороняти мене і мій дім! — кричала я. — А ти...

Вже не стримуючи сліз, я підійшла до нього ближче.

— Кларо... — почав він.

— Який ти захисник, якщо не можеш захистити? — я знову піднімала речі й кидала прямо в нього. — Ти тільки говорити вмієш! Насправді ти навіть не спромігся перевірити мій дім!

Я звинувачувала його в усьому. Чому грабіжники прийшли саме в той день, коли мене не було? Звідки вони дізналися?

— Це через тебе сталося, — раптом до мене дійшло. — Тільки ти знав, що мене вдома не було.

Я вже була не при собі, як він посмів?

— Ти навмисно мене вчора залишив у Макса! — кричала я на стурбованого Еміля. — Напевно, і сам усе перевернув! Я тебе ненавиджу! Як ти міг?!

Я схопила перший-ліпший важкий предмет, який потрапив під руку — це була ваза — і щосили кинула в нього. Він же, різко пригнувшись, уникнув удару.

— Кларо, заспокойся, — намагався втихомирити мене він.

— Напевно, і того здорованя в пабі ти підлаштував! — не могла вгамуватися я.

Мене несамовито трясло, а на очі зрадницьки нагорталися сльози. Від безсилля я обіперлася об шафу і сповзла по ній.

— Кларо, у тебе істерика, заспокойся... — підходив до мене Еміль.

— Не смій мені говорити, що робити! — процідила крізь сльози я. — Іди геть, я не хочу тебе бачити!

Але він не послухався і підходив ближче.

— Кларо, мила, послухай мене. Це все збіг обставин. Я не...

— Мені байдуже, — перебила я. — Якщо не дадуть нового охоронця, то я сама тебе придушу!

Нічого не сказавши, він вийшов за двері. А я в істериці лежала на підлозі. Коли все ж заспокоїлася, зрозуміла, що залишатися у своїй квартирі не буду. Наспіх зібравши необхідні речі, я вийшла на вулицю і швидко кинула їх у машину. Авто Еміля було на парковці, і чоловік уже збирався з нього вийти — мої дії зайняли лічені секунди. Я натиснула на педаль газу, і мотор заревів. Маневруючи між усіма перешкодами, я на великій швидкості виїхала на головну дорогу. Їхала я просто прямо, і коли отямилася, зрозуміла, що перебуваю майже за містом.

«Здається, тут недалеко в'язниця, можу провідати Алекса», — подумала я.

Ззаду побачила машину Еміля, він уже наздоганяв. Припаркувавшись біля будівлі в'язниці, я миттю побігла всередину. На контролі дала документи й попросила про зустріч з Алексом. Мене запросили за стіл. Чекати довелося недовго, і ось переді мною вже стояв друг.

— Кларо, — усміхнувся він, хоча виглядав утомленим. — Ти якась змучена, — раптом помітив він.

— Ти теж не огірочок, — намагалася усміхнутися я.

Друг сів біля мене.

— У вас десять хвилин, — твердо сказав чоловік, який виводив Алекса.

— Як ти? — запитала я.

— Як у в'язниці, — підмигнув він мені. — А ти як там?

— Знаєш, мені бідкатися нема на що, — збрехала я. — Дрібні драми.

— Я бачу твою дрібну драму, — раптом сказав він, киваючи вбік. Я ж обернулася. Біля охоронця стояв Еміль, який щось намагався довести.

— Ох, — зітхнула я.

— Добряче дістав?

Я кивнула.

— Ладно, що ми все про мене... Алексе, скажи мені, чим я можу тобі допомогти?

— Знайти мільйон, і тоді я врятований, — усміхнувся Алекс, але в усмішці відчувався біль.

— То ти не знаєш, де він?

— Думаєш, я б тут сидів? — сумно сказав хлопець. — Тієї ночі операцію проводив я один. Влад був на шухері в машині. Все минало вдало, поки не завили сирени. Я спробував утекти, спочатку перекинув сумку через паркан, а далі хотів сам, але мене схопили. Потім почув вибух, і Влад... — Алекс замовкнув, опустивши очі.