Глава 9

— Емілю... — зірвалося в мене крізь сльози, коли чоловік відкрив мені рот. Еміль силою розвернув чоловіка і його удар прийшовся прямо в ніс, а далі по животу, і завершальним був удар у пах. Нападник тепер лежав на підлозі, зіщулившись.

— З тобою все гаразд? — підійшов до мене стурбований Еміль.

— Так, — збрехала я, показуючи рану на животі, яку до цього прикривала рукою.

— Покидьок, — кинув чоловік у бік нападника. Еміль зняв із себе піджак і накинув на мене. — Йти зможеш?

— Думаю, так, — відповіла я. — Забери дівчат, вони не повинні всього цього бачити. Я сама дійду до машини.

— Я не покину тебе.

— Послухай! — перейшла я на істеричний крик. — Просто забери їх!

Чоловік, звісно ж, мене проігнорував і, поклавши мою руку собі на плече, рушив у бік залу. Перехожим він усміхався, пояснюючи, що я трохи перебрала. Коли ми проходили повз наш столик, я знову повернулася до нього:

— Вони тут у небезпеці. Будь ласка, змусь їх поїхати.

Дівчата, побачивши мене, одразу підбігли.

— Що з тобою? — запитала Полетта.

— Все нормально, будь ласка, їдьте додому негайно, — благала я.

— Зробіть, як вона просить, — уже наказовим тоном сказав Еміль. — Викликайте таксі і додому!

Мене знову підхопили сильні чоловічі руки хлопця, і ми покрокували до машини.

— Потерпи трохи, зараз приїдемо і тебе огляне лікар, — він посадив мене в авто.

— Будь ласка, підвези дівчат, дуже прошу, Емілю, — хрипко казала я.

Еміль все ж послухався мене, і за кілька хвилин на задньому сидінні опинилися троє моїх улюблених дівчат. Я намагалася триматися з останніх сил, щоб вони не хвилювалися. Їхали ми недовго і зупинилися біля якогось елітного будинку. Вихопивши мене з машини, Еміль наказав іншим сидіти на місці.

— Де ми? — запитала я, коли Еміль тягнув мене до будинку.

— У мого друга, не хвилюйся, тебе зараз огляне лікар.

Коли дійшли до квартири, на нас уже чекав молодий чоловік з білявим волоссям і світлими очима. Його постава була мужня, а погляд дещо стурбованим. Швидко поклавши мене на ліжко, він пішов за аптечкою.

— Зніми їй сукню! — наказав молодий чоловік Емілю, коли повернувся з аптечкою.

— Емілю, я не... не... — я не знала, як сказати, що я гола під сукнею. Він підійшов до мене і погладив по голові.

— Тихіше, просто довірся мені, — сказав він лагідно. І чомусь мені знову хотілося йому довіритися. — Максе, кажи, що робити, я сам усе зроблю.

— Але...

— Без «але», кажи, що робити, — рикнув Еміль.

Його друг, якого він представив Максом, розповів, як правильно промити рану. Еміль так само гладив мене по голові й дивився мені прямо в очі.

— Кларо, тобі потрібно спустити сукню, — ніжно прошепотів він.

Я так і зробила, прикриваючи закривавленими руками груди. Еміль дивився тільки на рану і дуже обережно її промивав. Коли почав накладати пов'язку, пару разів торкнувся частини грудей, яку я не могла прикрити, і в мене побігли мурашки. Він, побачивши це, лише усміхнувся.

— Зашивати не доведеться? — схвильовано запитав Еміль.

— Швидше за все, ні, але їй потрібен спокій, — сказав Макс.

— Я побуду з нею, а ти візьми мою машину і розвези дівчат по домівках, — відповів йому Еміль, кидаючи ключі. Макс беззаперечно послухався. Здавалося, він не набагато молодший за Еміля, але все одно підкорявся.

— Я хочу додому, — прохрипіла я.

— Потерпи трішки, скоро поїдемо, — оксамитовим голосом промовляв Еміль, погладжуючи мене по голові. Я ж почала підтягувати сукню — мені було зовсім некомфортно оголювати груди при ньому.

— Мені відвернутися? — раптом запитав він.

— Ти ще питаєш? — так само хрипко, але з ноткою роздратування кинула я. Еміль слухняно розвернувся, а я почала поправляти одяг. Рана трохи нила, але, схоже, у мене більше спрацював шок, ніж біль. Бо якби було щось серйозне, він би одразу відвіз мене до лікарні. Хоча мені здається, якби я знала, де мільйон, і сказала йому про це, він би точно покинув мене там стікати кров'ю. А всі ці хвилювання — лише показуха.

— Ти вже все? — перервав мої думки Еміль.

— Так, — я намагалася якнайшвидше поправити сукню. — Принеси серветки, мені треба хоча б руки витерти, — голос усе ще був сиплим.

Еміль приніс пачку вологих серветок і хотів допомогти, але я різко відштовхнула його руку. Не буде він мені допомагати. Хоч він мене і врятував, але ж працює на Андерссона, а тому тільки й треба, що повернути свій мільйон.

— Чому ти така вперта? — випалив Еміль. Відповідати йому я не стала і сяк-так почала витирати руки. Лежачи це було зовсім незручно. Еміль із цікавістю спостерігав за цією картиною.

— Нам треба з'їхатися, — раптом промовив він.

— Ні, — грізно відповіла я. Мало того, що я бачу його вдень, так ще й вночі доведеться. А його компанія, на відміну від моїх подруг, мене не вражає.

— Це не прохання.

— Ти що, силою змусиш? — я лежала в повному заціпенінні.

— Якщо знадобиться.

— Ти взагалі при своєму розумі? Це ж проти моєї волі! — перейшла я на крик, хоча вийшло так, ніби кішка шипить.

— Думаєш, я дуже хочу проводити з тобою час?

— А тобі що з того? Будеш як король жити з молодою привабливою дівчиною.

— Не лести собі, — фиркнув чоловік. Я закотила очі, і розмовляти з ним більше не хотілося. Так, можливо, ці слова і зачепили, але чого ще я від нього очікувала?

— Треба було думати, коли в історію з пограбуванням вплутувалася, — буркнув він.

— Я невинна, і це визнали в суді, тож попрошу більше наклепів на мене не зводити, — гордо зазначила я.

— Впевнена? — підняв брову Еміль. — Чому ж тоді за тобою ганяються?

— Скажи конкретно, у чому ти мене звинувачуєш? У тому, що саме тобі довелося зі мною панькатися? То попроси когось іншого, у чому проблема? І тоді забудемо одне про одного. — Мене всю аж трусило, а вилиці Еміля нервово здригалися.

— Повір, як тільки знайду когось на своє місце, одразу позбудуся такого вантажу, як ти.