Глава 7

Коли ми увійшли у квартиру, я зачинила за нами двері й дістала пляшку червоного напівсолодкого. Пити наодинці було, звісно, не в моєму стилі, але в такій ситуації — можна.

— Я зрозумів. Чекаю на подальші розпорядження, — відповів хлопець комусь по телефону і гучно поставив його на стіл. Потім повернувся до мене.

— Будеш? — незворушно запитала я.

— Я за кермом, — різко відповів він. — Мені передали, що Андерссон дуже хвилюється за тебе.

Сказав він це з такою огидою, ніби сам не вірив своїм словам.

— Ну то й що? — випалила я і зробила ковток вина прямо з горла. Він зміряв мене дивним поглядом, але нічого не сказав.

— Хоче, щоб я наглядав за тобою і вночі.

Я зробила великий ковток і поставила пляшку на стіл.

— А може, тебе ще в ліжко запросити? — бовкнула я.

— Боронь Боже, — він оглянув мене з ніг до голови і презирливо пирхнув.

Чорт, а стало справді прикро. На адреналіні я дала нахабі ляпаса. Він притиснув руку до палаючої щоки і грізно вставився на мене.

— Ну і за що? — він на мить аж розгубився.

Ах, він ще й питає! Я сперлася на стіл і зробила новий ковток вина, наче нічого не сталося. Хоча я бачила, як грали його жовна. Стало страшно. В його палаючих очах побачида лють, але і в моїх очах була ця лють.

Він різко перевів погляд на кімнату і якось дивно зупинився на шафі.

— До тебе хтось приходив? — раптом запитав він, забувши про ляпас.

— Ні! — я аж підскочила і підбігла до шафи, зачиняючи дверцята. Чорт, Полетта могла б і зачинити їх.

— Не бреши! — він грізно дивився мені в очі. — У мене фотографічна пам'ять, і коли ми виходили, дверцята були зачинені, і не стирчало ось це. — Він підняв мою червону атласну сукню, що виглядала з шафи. Якраз хотіла в ній піти завтра в паб.

— Не вигадуй, — вирвала я сукню. — Навіть якби до мене хтось приходив, усі свої гроші я ховаю в спідній білизні, он у тій приліжковій тумбочці. — Чомусь почала виправдовуватися я. — Можеш обшукати! — з усмішкою мовила я, але він одразу скривився. Дивно він якось зреагував на жіночу білизну, гей чи що?

— Що ти приховуєш? — запитав він, підійшовши ближче.

А всередині знову все стиснулося. Під цим пильним поглядом так і хотілося зізнатися в усьому. Але ж я всього лише вкрала тисяч двадцять доларів, це ж не так багато. Чому до мене приставили цього противного хлопця, ніби я мільйон вкрала? Хоча вони ж думають, що я можу знати, де той самий мільйон. Але я ж не знаю.

— Я все одно дізнаюся, Кларо, — підійшов він майже впритул. Мурашки пробігли по шкірі, але показувати страх цій людині не можна. Тому я спритно пригнулася й підійшла до столу, на якому лежала моя пляшка. Швидко зробивши ковток, я намагалася заспокоїтися.

— Мені здається, тобі час іти, — випалила я.

— Буду завтра о сьомій, — сухо відповів він і вийшов.

Фух, дивний усе-таки тип. Зробивши ще один ковток, я пішла в душ, а після того заснула на своєму ліжку.

Вранці знову розбудив стукіт у двері. Відчинивши їх в очікуванні побачити Еміля, я не помилилася. Але була приємно здивована. Він стояв із двома стаканчиками, і пахло смачною кавою.

— Доброго ранку, — привітав він мене і знову без дозволу зайшов.

— Ну так, звісно, заходь без запрошення... — бурмотіла я сонно. — Кава мені?

— Ні, іншій дратівливій дівчині, — випалив чоловік і чомусь усміхнувся, коли його погляд упав на піжаму. — Я просив серйозності, а у неї піжама з Губкою Бобом.

Чорт, я навіть забула, що одягла саме цю піжаму, адже вчора вона першою потрапила на очі, і я, довго не думаючи, натягнула її. Демонстративно розвернувшись, я пішла в душ. Вийшла з душу, замотавши голову рушником і вдягнувши халат.

— Сподіваюся, у тебе немає на сьогодні планів?

— Є, — відповіла я. — Увечері в паб із подружками.

Він закотив очі.

— Перенесеш, — випалив він.

— Ні, — пирхнула я. — Не вказуй мені, що робити.

— Тоді в повному супроводі.

Чорт, і як тепер я дівчатам усе розповім, якщо цей буде поруч? Гаразд, щось вигадаю.

Одразу з роботи Еміль привіз мене додому, щоб я переодяглася, а сам вирушив до себе. Коли я привела себе до ладу й спустилася вниз до парковки, там на мене вже чекав Еміль. Він був одягнений у чорні джинси, сіру сорочку й чорний піджак. Виглядало дуже стильно, і я мимоволі задивилася.

— Я думав, це нічна сорочка, а це, виявляється, сукня, — оцінююче сказав він і цим нагадав мені, який же він усе-таки противний.

Сукня на мені була червона з тонкими бретелями. Еміль зупинив погляд на моїх грудях, адже під низом я була без білизни — під таку сукню потрібен спеціальний комплект або взагалі нічого. Тому я обрала другий варіант. Я чекала знову якогось підколу, але він галантно відчинив двері й запросив у свою Audі. Їхали ми мовчки, я лише ловила на собі погляди чоловіка — сукня й справді була не скромною, і саме на такий результат я очікувала. Хоча я не для нього одягалася... напевно.

— Приїхали, — сказав він. — Виходь, а я знайду місце для паркування й підтягнуся.

Чудово, — подумала я. Хоч пару хвилин зможу поговорити з дівчатами наодинці. Вони якраз чекали за столиком. Побачивши мене, Кріс помахала рукою, а я підбігла до них.

— Привіт, — привіталася я й обійняла кожну.

— Вау, яка сукня! — вигукнула Дара. Я ж усміхнулася.

— Дівчата, у мене є кілька хвилин, бо зараз прийде Еміль і я не зможу говорити.

— Хто це? — запитала Полетта.

— Один красень, — усміхнулася Кріс. — Дивно, що Клара ще з ним не замутила.

— Вона просто залишила його мені, — мрійливо усміхнулася Дара.

— Ммм... — відповіла Полетта. — Цікаво поглянути на нього.

— Перестаньте, — трохи гаркнула я. — Я трохи влипла в одну справу.

— Ох, що знову? — перебила мене Полетта. Хоч вона і молодша за мене, але завжди вдавала, ніби старша. І це частенько дратувало.

— Я зараз, можна сказати, під домашнім арештом, тому за мною стежить...

— Привіт, дівчата, — не дав договорити мені Еміль. Вчасно, блін.