Глава 6

— Ти що, з глузду з’їхала? — вигукнув він, коли я знову запищала. — Я ж за кермом!

— Придурку, ти чого не сказав? — кричала я, але його це тільки розсмішило. — Смішно тобі, так?

— Я тепер на роботу запізнюся. А все через тебе! А ще мені казав, що я несерйозна!

Кожне моє слово лише смішило його, і тепер він просто почав реготати, тож ми зупинилися біля узбіччя.

— Гей, я запізнюся! — знову кричала я.

— Ти б себе бачила, — сміявся Еміль. — Як клоун, чесне слово.

Я хотіла його штурхнути, але мою руку перехопили.

— Перестань, — він сильно стиснув моє зап'ястя. Я ж висмикнула руку.

— Поїхали, — пирхнула я.

Ми їхали, але не в бік дому, а в бік торгового центру.

— Чому туди? — запитала я.

— Додому довше, а торговий центр біля твоєї роботи.

— Візьмеш мені чорні туфлі 38-го розміру! — наказовим тоном сказала я. — З гострим носком.

— Ще чого, нормально попроси.

— Це взагалі-то через тебе я виглядатиму дурепою, — злилася я, чоловік лише хмикнув.

— Виходь, ми приїхали, — випалив він, коли ми зупинилися.

— Будь ласка, — тихо промовила я. — Я не піду так.

— Не почув, — дражнив Еміль.

— Будь ласка, купи мені туфлі, — так само тихо, але крізь зуби промовила я.

— Гучніше, — наказав він.

— Ти почув, — випалила я. — Адже якщо я запізнюся, то скажу Андерссону, що це через тебе, і тоді тобі теж не переливки буде.

Чоловік закотив очі й вийшов. Повернувся він за десять хвилин із новими замшевими туфлями чорного кольору. За цей час я облазила весь його бардачок. Так, це негарно, але раптом щось про себе знайшла б. Та, на жаль, блокнот він носив із собою.

— Тримай, — кинув він мені, сідаючи в машину.

— Можна й ввічливіше, — пирхнула я, взуваючи нові туфлі.

— З якого це дива? — хмикнув Еміль. Схоже, мене він не злюбив так само, як і я його.

На роботу, звісно ж, я запізнилася. Але добре хоч не засікли. День минув виснажливо довго. Мої думки заполонили сумки в моїй шафі та Полетта, яка мала їх забрати. Дочекавшись кінця робочого дня, я швидко вийшла до парковки й почала шукати машину Еміля. Але її не було. Біс із ним, поїду на таксі. Викликавши машину, я назвала адресу сестри. Коли я постукала у двері, мені відчинила сестра з досить дивним виглядом: розпатлане біляве волосся, халат одягнений навскіс. Схоже, вона не одна. І в будь-який інший момент я б пішла, але не зараз.

— Пробач, — випалила я. — Але справа термінова.

Я без запрошення увійшла в коридор. Схоже, звичка Еміля мені передалася.

— Якщо ти про сумки, то я забрала, — сказала вона. — Але я зараз трохи зайнята.

— І як усе пройшло? — запитала я. — Тебе ніхто не бачив?

— У тебе що, гарячка? До чого ці розпитування?

— Гей, люба, я зачекався, — почувся з кімнати чоловічий голос.

— Кларо, мені незручно, але ти не вчасно, — зніяковіла сестра.

— Гаразд, завтра в пабі поговоримо. Пам’ятай: про сумки — нікому.

Вона кивнула й попрямувала до дверей. Коли я вийшла, одразу ж помітила машину Еміля. Біля неї нервово стояв власник; побачивши мене, його погляд став лютішим.

— Якого біса? — почав кричати він.

— Не кричи, — підійшла я. — Тебе не було на парковці, а сестрі терміново знадобилася моя допомога.

— Що за допомога на десять хвилин? — він втупився в мене.

— Не твоя справа.

— Сідай у машину, — наказав він таким тоном, що мені мимоволі стало страшно. І я послухалася.

У машині запанувала тиша. Еміль лише вчепився руками в кермо.

— Не роби так більше, — хрипко промовив він.

Я кивнула, бо страх чомусь не минав.

— Ти чуєш? Я твій охоронець, не роби так більше!

Я знову кивнула.

— Ми додому? — чоловік трохи розслабився.

— Так.

Їхали ми в напруженні. Еміль часто озирався у дзеркало заднього виду. Я мимоволі розвернулася, але чоловік тут же вхопив мене за підборіддя і ніжно повернув назад. Навіть стало ніяково від такої ніжності.

— Не обертайся, — наказав він.

— Чому? Що там?

— За нами стежать.

На цих словах Еміль різко натиснув на педаль газу. Ми рвонули в незрозумілому напрямку. Я втиснулася в крісло і вчепилася в ремінь безпеки. У думках повторила всі молитви, які знала. На кожному повороті мої очі заплющувалися, і я верещала. Але Еміль був настільки зосереджений, що навіть не помічав цього.

— Мамочка... — знову заплющила очі я. — Господи... — я подивилася на спідометр і побачила 120 км/год. — А-а-а-а-а... — знову заверещала я на повороті.

Я не знаю, скільки ми проїхали, але коли машина знизила швидкість, за вікном виднілося якесь село.

— Д... д... д... де ми? — прохрипіла я.

— Головне, що ми відірвалися від переслідувачів, — констатував Еміль.

Машина зупинилася, і я швидко вийшла. Сперлася на капот і зігнулася, бо мене трохи нудило. Руки тряслися, ноги підкошувалися. Еміль так само вийшов і підійшов до мене.

— Я більше з тобою в одну машину не сяду, — випалила я.

— Подумаєш, — закотив очі чоловік.

Він сперся поруч зі мною і взяв мою руку. Це було несподівано, і я трохи відскочила.

— У тебе руки тремтять, — Еміль взяв тепер іншу руку. Я хотіла знову відскочити, але сильні руки цього свавільного хлопця лише притягнули мене до себе. Втиснувшись носом у його плече, я все ще здригалася, але він лише гладив мене по волоссю і тихо шепотів:

— Усе вже минуло, заспокойся, я поруч.

Від цих слів і дій мені чомусь стало набагато краще, і вже за пару хвилин я нарешті заспокоїлася. Еміль обережно відсторонив мене і дивився своїми карими очима. Ніколи б не подумала, що він може бути таким ніжним.

— Поїхали, — сказав він і попрямував до водійського крісла.

А я так і стояла розгублена — чи то від страху, чи то від того, що Еміль може бути таким. Думки перебив різкий сигнал автомобіля.

— Тобі особливе запрошення потрібне? — відчинив вікно Еміль.

Схоже, мені здалося те, що було пару хвилин тому. Адже знову переді мною цей нестерпний чоловік.