Глава 5

Далі він позбавив мене допитів, тож я попрямувала до шафи й швидко взяла чорні штани та жовту блузку. Хоч я цю блузку не любила, але шукати іншу не хотілося, адже довго тримати шафу відчиненою небезпечно. Прийшла смс. Я відкрила — написала Кріс, вона була «за», тільки щоб я за нею заїхала. Чудово, сподіваюся, охоронцю за бензин платити не доведеться.

— Я вранці на каву з подружками, — раптом сказала я йому. — Треба буде за ними заїхати.

Еміль кивнув і знову взявся за блокнот. Мені здавалося, він лише водить ручкою по паперу, бо я не розуміла, що можна так довго писати.

— Відвернись, — наказала я хлопцю. — Я хочу одягнутися.

Він різко відвернувся. Швидко натягнувши одяг, я почала розглядати в дзеркалі своє вбрання. Потрібні ще підбори. Чорні або бежеві туфлі. На одну ногу взула чорний, на другу — бежевий. Хммм, от проблема. Знову пискнув телефон. Написала Даша, що зможе прийти на каву, і наступне смс від сестри — вона написала, що зараз не то зустрічей. Схоже, вчора у когось була вибухова вечірка.

— Я готова, можемо їхати, — я поправила зачіску.

Хлопець оглянув мене і люб’язно відчинив двері. З чого це він джентльменом став? Взявши сумку, я попрямувала на вихід. Коли ми вийшли, я поглядом знайшла свою машину і подумки вибачилася, що сьогодні їду не на ній. Мій охоронець дістав ключі від авто, на яких було написано «Audi». Він підійшов до машини чорного матового кольору. Ох, яка красуня. Хлопець вальяжно відчинив мені двері. Теж мені, недоджентльмен. Я сказала, куди під’їхати, і ми вирушили за Кріс.

— А ти не казала, що у тебе новий... — Крістіна сіла на заднє сидіння.

— Це Еміль, — перебила я. — Мій знайомий, вирішив підвезти.

— Ах, то він знайомий, — з усмішкою мовила Кріс.

— Приємно познайомитися, — променисто усміхнувся їй хлопець. Яка люб’язність, фу, лицемір.

Далі вирушили за Дарою, а жила вона в іншому кінці міста. Сідала вона в машину з таким самим захватом.

— Я Дара, — сама представилася вона хлопцю.

— Еміль, — він розвернувся до неї й так само променисто усміхнувся. Від його харизми Дара трохи почервоніла. — Радий знайомству з такими чарівними дамами.

Я знову закотила очі. Ну треба ж, сама галантність. Мене зараз знудить.

— Емілю, а що ви робите сьогодні ввечері? — раптом запитала Кріс.

— На жаль, робота, — він грізно подивився на мене. А я знову закотила очі.

Схоже, це мій стан на весь місяць, що залишився.

— Шкода, — похмурніла дівчина.

Коли доїхали до нашої кав’ярні, я попросила Еміля почекати в машині. Адже знову спостерігати за млосними поглядами дівчат і заграваннями цього недоджентльмена не хотілося. Ми замовили три лате й сіли за столик.

— Дівчата, у мене до вас прохання, — почала я з максимально вимогливим виглядом.

— Якщо Еміль твій, то я не буду до нього підкочувати, — раптом бовкнула Кріс.

— Але якщо не твій, то я буду, — хмикнула Дара.

— Та забирайте його! — пирхнула я. — У мене в шафі лежать три сумки, і мені треба, щоб ви їх собі забрали.

— А що там? — запитала Дара.

— Речі, просто заберіть і все.

— Ти якась стривожена, — почала хвилюватися Кріс.

— Щось сталося, Кларо? — так само стурбовано запитала Дара.

— Поки не можу вам розповісти. — Я почала шукати в сумці ключ. І потім в мене зʼявилася краща ідея. — А краще віддайте ключ Полетті. Нехай сама забере, вона ж вранці вільна, і передасть вам інші дві сумки. Це питання життя і смерті.

Еміль не бачив лише Поллету. Отже за нею точно не буде слідкувати.

— Ти нас лякаєш, — сказали дівчата в унісон.

— Я все поясню, але пізніше. Давайте завтра ввечері в нашому пабі зустрінемося. І ще: про цю розмову — ні пари з вуст! Особливо телефоном чи в чатах.

— Кларо, ми не розуміємо, — розгублено промовила Дара.

— Просто зробіть, і все. Я все поясню. Даро, ти ж працюєш біля будинку Полетти, ми тебе підвеземо, а ти перекажи їй мої слова.

Вони знову втупилися в мене. І я зрозуміла, як це виглядає з боку.

— Це все не так, як здається, дівчата, — лагідно почала я. — Ви завтра ввечері все зрозумієте.

— Гаразд, — витиснула з себе Кріс. — Я на роботу запізнююся, завтра ввечері чекаю на пояснення.

— Звісно, — усміхнулася я. — Тільки пам’ятайте: нікому!

Попрощавшись, ми сіли в машину. Настрій у Еміля був уже не зовсім прекрасний. Але мене це навіть радувало. А що? Тільки в мене має бути паршивий настрій? Їхали ми в тиші, і порушувати її ніхто не хотів. Коли висадили дівчат, вирушили прямісінько на мою роботу. Я взяла телефон і почала гортати стрічку Інстаграму. Першим було фото моєї колишньої однокурсниці. У Греції вона відпочивала, бачте. Я пирхнула. Помітивши це, Еміль усміхнувся.

— Якби не вплуталася в це все, теж могла б у Греції відпочивати, — раптом сказав він.

— Що означає «в це все»? — з підозрою запитала я. Він же офіційно охоронець, а не слідчий. Хоча я уявляю, як йому, спеціальному агенту, наказують охороняти дівчину. Напевно, біситься.

Я поправила штани й побачила, що, виявляється, на мені різні туфлі. Чорт, і як я не помітила? І дівчата не помітили. Але ця паскуда Еміль точно помітив, я пам’ятаю його погляд, коли ми виходили з моєї квартири.

— Розвертайся! — крикнула я. — Їдемо за туфлями!

Еміль голосно засміявся. Все-таки я мала рацію, і він справді бачив, що я в різних туфлях.