Глава 4

— Вони хочуть через мене знайти мільйон! — прошипіла я, ледь стримуючи крик. — Але я не знаю, де він!

— Тихо! — осадив мене адвокат. — Тепер ти маєш бути обережнішою, ніж будь-коли. Це лише на місяць. І ще одне: підпиши угоду про невиїзд.

— Тобто за мною тепер офіційне стеження двадцять чотири на сім?

— Саме так. Андерссон не зводить з тебе очей, тому і прислав свого «пса».

Вдома я діяла як у лихоманці. Вихопила з-під ліжка сумку, почала гарячково перераховувати залишки грошей. Їх потрібно було негайно заховати. Зайві підозри зараз — це квиток у в'язницю. Там було близько десяти тисяч доларів — мій «недоторканий запас», який я планувала закинути на ліву картку.

Але як це зробити тепер, коли за дверима...

Раптом у двері наполегливо постукали. Серце пішло в п'яти. Я миттєво запхнула сумку в шафу між сукнями й ледь не бігом кинулася в передпокій. Глибокий вдих. Маска спокою.

Я відчинила. На порозі, притулившись до одвірка, стояв Еміль. Він не чекав запрошення — просто відсунув мене плечем і зайшов усередину, повільно оглядаючи мою скромну вітальню.

— Ну що, пані Дея, — протягнув він, і в його погляді знову зблиснула та сама жорстка іскра, що й на допиті. — Сподіваюся, ви гостинна господиня? Бо найближчий місяць ми з вами будемо дуже... близькими.

Він уже в моєму домі. Я не збиралася ховатися, як злочинниця (якою я, звісно, була), але якщо зараз почну тремтіти, він миттєво щось запідозрить.

— І що далі? — огризнулася я, закриваючи за ним двері. — Сон мій теж охоронятимете?

— Якщо знадобиться, — сухо відрізав він. — Треба обговорити твій графік.

У мене невелика студія, тож приховати щось від професійного ока було майже неможливо. Він сів за кухонний стіл і дістав блокнот.

— Ви серйозно? — я зачинила двері, закипаючи.

— Це моя робота, — промовив він трохи роздратовано. Ця ідея і йому самому не подобалась. — Я маю знати, де ти, з ким і в який час.

Він надто різко перейшов на ти. 

— Про відвідування дамської кімнати теж доповідати?

— Бажано, — без тіні ніяковості відповів він. — Ах і ще, їздити будемо на моїй машині.

— Ще чого! Я не для того купувала авто, щоб воно гнило під під’їздом.

— За моїми даними, машину тобі купили твої «залицяльники », — з єхидною посмішкою кинув він.

— О-о-о... — я театрально закотила очі. Насправді я купила її сама, хоч і на крадені гроші, але сказати цього не могла. — Якби я хотіла вислуховувати докори, я б покликала подруг.

— Про них теж детальніше, — раптом перебив він.

— А що, сам знайомитися не вмієш? — вирвалося в мене.

— Кларо! — він вперше назвав мене на ім’я, і голос його став сталевим. — Нам треба співпрацювати, інакше...

— Це тобі треба, — перебила я. — А мені треба поспати. Будь ласка, позбав мене своєї персони хоча б на цей вечір.

На моє здивування, він послухався. Встав і пішов по-англійськи, навіть не попрощавшись. Щойно замок клацнув, я засмикнула штори. Він пішов, але я не дурепа, щоб повірити, що він не стежить.

Паніка накрила хвилею. Я почала гарячково розпихати гроші. Три спортивні сумки, речі зверху, а всередині — трохи більше ніж три тисячі доларів у кожній. План був простий: віддати сумки подругам. Їх не мають обшукувати.

Я поставила сумки в шафу і впала в ліжко, але сон був тривожним.

О шостій ранку в двері загрюкали так, ніби почався штурм.

— Відчиняй, це я! — кричав Еміль. — Відчиняй, або я виб’ю двері!

— Якого біса так рано?! — крикнула я з ліжка, не маючи жодного бажання бачити його пику.

Але він не вщухав. Довелося встати.

— Тобі не спиться? — я розчинила двері, ледь тримаючись на ногах.

Еміль завмер, повільно оглядаючи мене з ніг до голови. Я спала в самій футболці та нижній білизні, тож зараз стояла перед ним майже гола.

— Збоченець, припини витріщатися! — я пирхнула і побігла шукати халат.

Я повернулася вже загорнута в теплий чорний халат.

— Чого приперся в таку рань? — не стала церемонитися. 

— Тобі на восьму на роботу. Я подумав, що ти встаєш о шостій, — з невинним виглядом сказав він. Знову весь у чорному. Як йому не набридло?

— Погано ти думав. Я встаю о сьомій.

— Якби ти вчора не виставила мене, я б знав.

Я закотила очі й поставила чайник.

— Чай, кава? — запитала я з таким виглядом, ніби пропонувала йому ціанід. Він лише похитав головою.

— Мені потрібні ключі від твоєї квартири, — ошелешив він мене.

— Щоб заставати мене напівголою щоранку?

— На твоє життя можуть зазіхнути! Це серйозно.

— Поки що на моє життя зазіхаєш тільки ти, — відрізала я, наливаючи каву.

В голові промайнула ідея: зустрітися з дівчатами вранці. Попросити забрати «речі». Виглядає цілком безневинно. Я швидко накидала повідомлення в наш чат.

Еміль тим часом підійшов ближче, його голос став тихішим:

— Якщо ми вже такі відверті, то ти маєш розуміти: я тут не для того, щоб тебе рятувати. А для того, щоб ти не втекла.

Він хмикнув і додав:

— Які плани на вечір?

Наче я без нього не розуміла для чого він тут. Його щирість мене зовсім не вразила. 

— Кличеш на побачення? — я підморгнула йому, зробивши перший ковток кави.

— Ти вмієш бути серйозною? — грізно запитав він, звузивши очі.

— Ні, — я зробила ще один ковток, дивлячись йому прямо в очі. — Навіть не сподівайся.