Глава 3

Того ж дня мене висмикнули на допит прямо з роботи. 

— Ви знаєте обвинуваченого? — кинув хлопець, що представився спеціальним агентом.

Еміль Торн. На вигляд йому було близько тридцяти: весь у чорному, погляд холодний, як лід. Волосся туго заплетене у невеликий хвіст. Він виглядав мужньо і дуже лякаюче. І це до біса було сексуально. 

Я кивнула.

— Наскільки близькими були ваші стосунки? — Він не запитував, він вимагав звіту.

Якби я зустріла його в клубі, а не в цій стерильній допитній, точно б не встояла. Молодий, зухвалий, цей невеликий хвостик на потилиці... Він був бісовим красенем.

Мене не полишало відчуття, що я десь його бачила. Цей вираз обличчя, ці вибриті скроні... Але зараз він дивився на мене так, ніби я була брудом на його підошві.

«Схаменися, Кларо. Він риє під тебе могилу», — подумки ляснула я себе по щоках.

— Колись ми товаришували, — стримано відповіла я.

— Де ви були в ніч злочину?

— З Яном Андерссоном.

Еміль зміряв мене оцінюючим, майже огидним поглядом, від якого захотілося вимитися.

— Ви мене в чомусь підозрюєте? — вигукнула я, не витримавши.

— Можливо, — відрізав він із явним роздратуванням. — Ви знали про пограбування, яке готувалося?

— Ні! — випалила я, вп’явшись нігтями в долоні. Довгі нігті боляче врізалися в шкіру, залишаючи червоні півмісяці.

— Справді? — Еміль відклав ручку й повільно підвівся.

Він обійшов стіл, навмисно порушуючи мою приватну зону, і зупинився так близько, що я відчула аромат його парфумів — холодний, з нотками металу та дорогого тютюну. Він нахилився до мого обличчя, впершись руками в підлокітники мого стільця. Я опинилася в пастці.

— Давайте без казок, пані Дей. Ви — звичайна спільниця, яку використали як «гаманець» для відмивання грошей? Чи, може, ви надавали «послуги» іншого характеру? — Його голос став тихим, майже інтимним, але в ньому відчувалася лезова гострота. — Ваша кредитна історія виглядає як прайс-лист. Десятки переказів від різних чоловіків. Хто вони? Ваші клієнти? Чи спонсори вашої маленької кримінальної гри?

Він різко схопив мене за підборіддя, змушуючи дивитися прямо в його темні, розлючені очі.

— Послухайте мене уважно. Андерссон не та людина з якою можна гратися. А я не той, хто стане захищати злодійку. Ви згноїте своє життя в камері два на два метри за кілька тисяч «брудних» доларів. Ваша врода там нікому не допоможе. Тож не грайте в героїню. Хто. Ці. Чоловіки? Якщо звісно вони існують. 

Моє серце калатало десь у горлі. Його зневага пекла сильніше за ляпас. Я відчула, як на очах зрадницьки виступили сльози люті, а пальці затремтіли так, що приховати це було неможливо. Він буквально вибив ґрунт у мене з-під ніг.

— Це не ваше справа... — мій голос здригнувся, але я вчасно перехопила залишки самовладання. — Подальша розмова — лише в присутності мого адвоката!

Я різко відштовхнула його руку. Еміль випрямився, на його губах промайнула жорстка, переможна посмішка. Він ще не домігся свого, мене важко зламати. Нехай я зараз на його території, і я налякана, але я не зламана. 

Ми свердлили один одного очима в німому протистоянні.

— Радий вас бачити, Кларо, — двері відчинилися, і зайшов Даніель Рун.

Своєму адвокату я довіряла. Я найняла його нещодавно, щойно влипла в цю історію з пограбуванням, і за ті гроші, що я йому платила, він мав вигризти мене з будь-яких лап.

Вони залишились у двох. І вже через пів години Даніель вийшов до мене в коридор.

— Прогуляємося? — він підставив лікоть.

Щойно ми опинилися на вулиці, він заговорив тихіше:

— У них немає прямих доказів, лише те, що ти знала обвинувачених. Але ти хоч розумієш, у що вляпалася? Андерссон так просто тебе не відпустить.

— Про що ти? Що буде?

— Цей Еміль... він працює на Андерссона. Давно за тобою стежить.

— Спецагенти працюють на нього? Навіщо йому я? — намагалася зрозуміти логіку.

— Банальні ревнощі, Кларо. До нього дійшли чутки про тих чоловіків, які перераховували тобі гроші.

— Оце так поворот! Цей скнара мене кинув, а тепер ще й виявляється ревнував?

— Ситуація кепська. Ти з ними не зустрічалася, але рахунки поповнювалися. У слідства виникли дуже нехороші підозри щодо твоїх «послуг», — знизав плечима Даніель.

— Але ж цих чоловіків шукали мені ви! — вигукнула я, згадавши нашу домовленість.

— Так, — похмуро кивнув адвокат. — І тепер нам доведеться дуже постаратися, щоб довести, за що саме вони платили.

— Але в очах судді я виглядатиму як звичайна повія! — ошаліло випалила я, задихаючись від обурення.

Адвокат похмуро глянув на мене. Судячи з його обличчя, це був чи не найкращий з наших варіантів.

— Скажемо, що ти надавала послуги «сексу по телефону». Це легально і пояснює потік дрібних сум.

— А якщо вони бачили, як я заходила до Алекса та Веслі додому? — раптом згадала я, і холодок пробіг по спині.

— Навіть якщо бачили, у них немає жодного доказу твоєї участі в пограбуванні. Твоїх відбитків у будинку Андерссона повно, але не на четвертому поверсі, де сейф. Для колишньої коханки це норма.

— Чорт... — я закрила обличчя руками. — Я ж сама запропонувала хлопцям допомогти Андерссону з грошима. Хотіла як краще...

Веслі наполіг, щоб я познайомила його напряму з Андерсоном. І я це зробила. Веслі справив на нього враження і  Андерсон дозволив допомогти з камерами.

— Ти розумієш, що вони тебе підставили? Саме через це ти досі під прицілом.

Це я вже й сама розуміла. Розуміла, але не знала, як виплутатися.

— Я розмовляв з адвокатом Алекса, — додав Даніель, ніби читаючи мої думки. — Твою провину він не визнає. Хлопець мовчить.

— Фух... — я нарешті видихнула.

— Рано розслаблятися, Кларо. Андерссон тобі не вірить. Він продовжує рити під тебе, і він не зупиниться, поки не знайде слабке місце.

Наступного дня відбувся суд. Адвокат наполіг, щоб я не з'являлася в залі, аби не провокувати зайвих питань. Я годинами міряла кроками коридор, здригаючись від кожного звуку. Коли Даніель нарешті вийшов, я ледь не збила його з ніг.