Глава 2

Я сіла у свій помаранчевий Chevrolet Cruze і на великій швидкості полетіла до одного відомого пабу в центрі міста. Дорогою заскочила за Кріс, бо пити наодинці не хотілося, а ця дівчина завжди «за».

У нас була своя дівоча компанія: Дара — мила брюнетка з ангельським личком, Кріс — подруга дитинства, яка міняє колір волосся частіше, ніж настрій, Поллета — моя сестра, білявка з химерним ім'ям, яке вона терпіти не могла... ну і четверта я.

Ми навіть назвали себе фантастичною четвіркою. Хоча від слова фантастика ми далекі.

— Як це ти поїдеш?! — випалила Кріс, коли дізналася про від’їзд.

— Такі обставини, зрозумій, це тільки на краще.

— А як же наша компанія? Ти й так останнім часом десь пропадаєш. Ходять чутки, що ти тепер із якимось старим пеньком.

— Йому сорок два, не такий уже він і старий, — почала я його виправдовувати.

— Чому я дізнаюся про це з пліток? — образилася Кріс.

Але нас перебила офіціантка:

— Визначилися із замовленням?

— Нам, будь ласка, два келихи вина і салат «Цезар».

— Пляшку вина, — поправила Кріс.

— Але я за кермом!

— На таксі поїдеш, — хмикнула вона. Кріс завжди була милою, але коли ображалася, дівчину ніби підміняли.

Розмова пішла сама собою. Кріс розповіла про свого нового хлопця байкера зі стерпним характером. Вона завжди любила гострі відчуття, і «солодкі» хлопчики її точно не приваблювали. Про свої пригоди з пограбуваннями я, звісно ж, розповідати не стала. А коли вона запитала про машину і як я виплачую борг, я лише відмахнулася. Пляшка вина добігла кінця, і ми, звісно, замовили ще одну. Після другої настрій помітно підскочив. Хоч у моїх очах уже трохи пливли силуети, я все ж помітила за столиком чоловіка у всьому чорному, який пильно стежив за пабом. Та він швидко почав розпливатися.

Додому поїхали на таксі. Треба було ще виспатися, бо завтра рано на роботу. Ще й увечері вечеря з Андерссоном.

На ранок голова так тріщала, що я навіть думала пропустити роботу. Але, пересиливши себе, випила таблетку і почала збиратися. Робота у мене була не надто пильна: сидіти в офісі та оформлювати документи. Секретарка, одним словом. День минув як зазвичай, але ближче до вечора мене почало добряче трусити. Адже саме сьогодні Веслі повідомив, що хоче піти ва-банк. Одягнувши чорну сукню, я викликала таксі й поїхала до ресторану. На вході мене одразу зустрів Ян Андерссон. Цікавість розбирала на повну: що ж таке він хотів мені сказати? Тільки б не пропозиція руки і серця, бо я все ж таки романтик і хотіла б за коханням.

— Чудово виглядаєш, Кларо, — поцілував він мою руку.

— Дякую, — кивнула я.

Ми сіли за столик. Починати розмову мені не хотілося, тож я просто пила дороге шампанське, але і Ян мовчав. Та все ж після довгої паузи він заговорив:

— Кларо, ми чудово провели час, — він говорив повільно, ніби підбираючи слова. — Можливо, ми б і продовжили, але ти розумієш... ми з різних світів.

Ох, слава богу, не пропозиція! Я ледь не видихнула з полегшенням, але вчасно зробила сумне обличчя.

— Але, Яне, адже у нас набагато більше, ніж просто секс, — грала я свою роль. Насправді я була тільки рада такому повороту подій.

— Ти красива й молода, і у тебе ще буде справжнє кохання. І як бачиш я не уникаю тебе, а пішов на розмову, то ж ти мала б бути вдячною за це, — намагався втішити мене Андерссон.

Втішив, так втішив.

— Але як я без тебе? За ці пару місяців ми так зблизилися... — здається, я перегравала, але Ян цього не помічав. А мені просто треба було тягнути час. Поки він мене кидав, Веслі з Алексом якраз грабували його дім.

— Люба Кларо, я найменше хочу робити тобі боляче, — медовим голосом говорив він. А мені хотілося реготати, бо він і гадки не мав, що я його використала. Раптом він покликав офіціанта і попросив рахунок. Треба було діяти швидко.

— Яне, подаруй мені останню прогулянку, — вирвалося у мене.

— Кларо...

— Я заслужила на ще одну прогулянку, — наполягала я, трохи хлипаючи носом.

Зрештою йому довелося погодитися. Я ж написала хлопцям СМС, де було лише два слово: «Надзвичайна Ситуація». Прогулянка була недовгою, Андерссон постійно намагався накивати п'ятами. Але моє заплакане обличчя не давало йому цього зробити. На почуттях чоловіків я грала майстерно. Та все ж мій час вичерпався. Викликавши таксі, я одразу поїхала додому і почала дзвонити хлопцям. Ніхто з них не брав слухавку. Цілу ніч я не спала, просто лежала, втупившись у телефон.

— Доброго ранку, — раптом почула я голос телеведучої і зробила гучніше. — Вчора двоє невідомих пограбували магната Яна Андерссона. Одного затримали. Іншого ж жорстоко вбили невідомі особи, спаливши живцем.

Я охнула. Далі показали, як Алекса садять у поліцейську машину. І показали попіл, схоже, це все, що лишилося від Веслі. Також сказали, що залишились лише зуби і так його впізнали.

— Гроші не знайшли. За словами пана Андерссона, вони пограбували його приблизно на мільйон доларів, які він планував витратити на благодійність для дитячого будинку.

— Ага, звісно, цей скнара, так я і повірила, — почала я розмовляти з телевізором. 

Але за мить посмішка сповзла, а слова застрягли в горлі. До мене нарешті дійшло: Веслі вбили. Його більше немає. Попри всі наші важкі стосунки та його нестерпний характер, усередині щось боляче стиснулося. Такої смерті — холодної я б нікому не побажала. Кімната раптом стала занадто тихою, а повітря густим, наче кисіль. Мені стало відчутно погано…

Різкий стукіт у двері змусив мене здригнутися. Я не одразу зрозуміла, звідки цей звук, і лише за кілька секунд, наче в тумані, підійшла до порогу.

— Доброго дня, мені потрібна Клара Дей, — сказав молодий хлопець у формі кур’єра.

— Це я.

— Вам повістка до суду.

Я заціпеніла. Не промовивши ні слова, я взяла клаптик паперу і розгорнула його. Було написано, що мене викликають з підозрою причетності.

Чорт, чорт! Суд призначили на завтра.