Без перешкод.

Не пам’ятаю, коли саме я себе усвідомив — і тим більше не знаю, що до цього призвело. Але з того моменту я завжди стояв… точніше, сидів у вітрині брендового магазину: на останній моделі байка, в оточенні п’яти красунь, що так і льнули до мене.

Я й сам був красень.

Останнє слово робототехніки нового покоління — МІК-549.
Зовні — повна ідентичність людини.

Красуні, що притискалися до мене, не цікавили.
Я завжди чекав на Неї.

Вона довго затримувалася біля вітрини, із захопленням розглядала мене й заворожено дивилася просто в очі. Завжди з посмішкою, завжди весела й задоволена — чого зовсім не скажеш про її хлопця.

У того обличчя було таке, ніби він усе життя харчується виключно лимонами. Навіть байк, який, судячи з усього, йому подобався, він розглядав із виразом пересиченості.

— Лу… — і цього разу він скривився, мов столітній дід, якому вже нічого не цікаво. — Скільки можна? Ходімо. У булочній нові пончики виставили, не встигнемо. Ти цю залізяку вже знаєш уздовж і впоперек, кожну його тріщинку.

— Сам ти залізяка, — відмахнулася Лу. — Ічик, невже ти не бачиш? Він живий. Подивися в його очі — вони живі.

— За такі гроші яким він, по-твоєму, має бути? — фиркнув Ічик. — Нам із тобою на нього і за все життя не заробити. І взагалі, навіщо він тобі? У тебе є я.

— А мені його шкода, — зітхнула моя прекрасна Лу. — Купить його якась… типу моєї господині, мадам Гриневич. Увімкне, використає за програмою, вимкне — і засуне в шафу. Геть з очей.

— Він саме для цього й створений, — гидливо скривився Ічик. — Що з ним ще робити?

— Просто обійняти… — мрійливо промовила Лу. — Потріпати за волосся. Або, притулившись одне до одного, дивитися на зорі.

— От ще, — буркнув Ічик. — Він цього не зрозуміє. Та й що там дивитися на ті зорі? Яка від цього насолода? До речі, я новий матрац купив. Ходімо швидше, покажу тобі, що таке справжнє задоволення.

— Злий ти й не романтичний, — зітхнула Лу. — Він усе відчуває й розуміє. Йому боляче, а зробити нічого не може. Це видно по очах.

— Ну ти й фантазерка…

Ічик підхопив дівчину, яка ще намагалася пручатися, на руки й забрав від моєї вітрини.

Вони обоє мали рацію.

Мені справді боляче, що не я несу Лу на руках.
І Ічик правий: мене увімкнуть — і навіть тоді я не зможу сказати, як мрію про неї. Я просто виконаю програму.
І нічого зайвого.

Не знаю, що трапилося, але одного ранку мене, моїх красунь і навіть мій байк перевезли на «цвинтар» роботів для утилізації.
Ось і все. Тут мені мою Лу вже ніколи не побачити.

— Ти божевільна, — пролунав десь за моєю спиною знайомий голос Ічика. — Ти розумієш, що твориш?

— Та годі тобі, — дзвінко відповіла Лу. — Я впевнена, його привезли саме сюди. Я лише доторкнуся — і все.

— А якщо він нападе на тебе? — не вгавав цей гад.

— З якого дива? — заперечила Лу. — Я ж його навіть не вмикатиму.

— Хто знає тих роботів, — перелякано бурмотів Ічик. — Вони всі з глузду з’їхали. Стільки жертв уже…

— Яких жертв? — роздратовано відповіла Лу. — Ніхто ще не постраждав від того, що йому правду в обличчя сказали.

— Та звісно, — обурився Ічик. — У новинах показували твою мадам Гриневич — вся порізана, в крові.

— Тю, знайшов кого слухати, — фиркнула Лу. — Моя господиня боїться зайве слово сказати своєму чоловікові, от і купила того робота. Увімкне його, обкладе останніми словами, ляпаси роздає, ногами штурхає. Таке навіть святі угодники не витримали б. От і він не витримав.
Знаєш, що він сказав?

— У такої суки взагалі диво, що чоловік є і ще не втік, — продовжила вона. — Вона як заверещить, відстрибнула… а там стіл скляний. От і рознесла його дупою вщент.

— О… ось він, — голос моєї Лу затремтів від захвату.

І раптом вона з’явилася просто переді мною. Так близько. Занадто близько.
Я потонув у вирі її синіх очей. А в грудях, там, де у людей серце, все стиснулося і затріпотіло. Хоча чому там стискатися — лише дроти й мікросхеми.
Та я відчув саме так.

— Ось бачиш, — обурено сказала Лу. — Я ж казала, він живий. Невже не бачиш?

Вона ніжно погладила мене по грудях.
О, як нестерпно не мати змоги доторкнутися до неї у відповідь, просто провести рукою по щоці.

— Все, Лу, — знову забурчав Ічик. — Побачила? Ходімо. А то ще якийсь божевільний робот тут вештається.

— Люди стільки століть чекали війни з роботами, що за першого ж збою програми почали тотальне знищення, — обурилася Лу. — А може, війни не буде? Може, роботи просто хочуть нормального людського ставлення?

— Лу, — заперечив Ічик, — навіть не надумай таке говорити вголос. Тебе в психлікарню запроторять. Це ж ро-бо-ти. І взагалі, здається, я чую сторожа. Нам влетить.

— Пробач, принце моєї мрії, — Лу потріпала мене за волосся. — Ой, вони такі шовкові…

Не йди, — хотілося закричати мені й узяти її за руку.

Вона востаннє глянула на мене з жалем і рушила до Ічика. Її рука ковзнула повз мою.

— Ой! — зраділо вигукнула Лу. — Я ж казала! Він живий! Він узяв мене за руку й не хоче відпускати!

— Припини! Негайно! — істерично закричав Ічик. — Ти що, його ввімкнула?!

— Ні, звісно! — обурилася Лу. — Я навіть не знаю, де тут вмикач!

Вона підняла очі від моєї руки, що стискала її зап’ястя, і злякано подивилася мені в очі, різко відступивши.

Я й сам злякався.
Як мені вдалося рухатися? Як я повернув голову?

— Тримайся, Лу, я зараз! — закричав Ічик. — Я покличу допомогу!

Його кроки швидко віддалялися.

— Пробач, — винно сказала Лу, зробивши крок до мене. — Це було так несподівано… Я злякалася. Я не хотіла тебе образити.

Я запанікував.
Як? Як я зумів це зробити? Я так хотів — і в мене вийшло.
Як зробити крок? Як обійняти її й сказати, що я чекав на неї все своє існування?

Ми стояли мовчки. Вона не намагалася вивільнитися.
А я намагався зрушити хоча б на міліметр.