А що було б, якби...

Моє життя ніколи не було надто наповненим щасливими моментами.

Навіть свого дитинства я не пам'ятаю. Нічого особливого. Ніяких спогадів. Мій єдиний спогад - ти.  А в тебе?

Дивне питання, чи не так? Я ніколи і нічим не цікавився. Мені й не треба було. Ну, а все-таки, є? Щасливі спогади? Певно, що так. Але до зустрічі  зі мною. Буде дивно, якщо хоч один день, що ти провела зі мною виявиться щасливим.

Дотепний жарт. І повністю безглуздий. Якщо бути до кінця чесним(просто немає сенсу брехати) я й справді кохаю тебе. Але моя любов і є найстрашнішою зброєю.

Вона вбивала тебе повільно. Наче отрута розтікалася по крові, прямувала прямо по венах до твого серця.

А що ти? Ти була зовсім не проти.

А знаєш, чому я вів себе як остання сволота? Не звертав уваги, напивався до безпам'ятства, кричав і грубіянив.

Причина надто банальна і проста. Я хотів, аби ти пішла. Ти була надто чистою і невинною до зустрічі зі мною. І краще було б тобі взагалі не зустрічати мене.

Тоді ти б зустріла достойного твоєї любові. Той, інший, по справжньому кохав би тебе, по справжньому обіймав би, а головне те, що ти була б щаслива.

І це було б не ілюзорне щастя. Не вигадка, не казка. Тоді, напевно, ти змогла б відкритися, не ховала б свою посмішку за постійною вуаллю смутку. 

Той, інший, мабуть, ідеальний.

Чи зміг би я стати таким для тебе? Певно, що ні. Мої почуття до тебе давно пройнялися нестерпним запахом нікотину. Ще одна згубна звичка, у моєму і без того небезгрішному житті.

Але ж мені все одно.

І з цим вже, певно, нічого не вдіяти.