Дзвін

Що може бути цікавого в маленькому провінційному селищі. В Америці їх називають фермами, а в Україні - це домашнє господарство, де у дворі є купа сараїв, в яких живуть від малого курчати до великого рогатого. 
Широка вулиця простягалася від центральної частини села до межі наступного поселення.Назвали її Глуха, але тут було так весело і шумно, що назвати навіть "приглушкуватою" не повернеться язик. Піднімаючись з яру, за млином, біля кінної бригади, від перехрестя другою в ряду стояла невеличка церква, в простій хатині. Піп був ще молодим і жвавим, словом - не засипав на відспівуванні душ. Прихожани тихо молилися, просили у Бога помічі, плакали, дякували за хліб та сіль і кожної неділі, рано вранці, батюшка бив у дзвін, який висів прямо за ворітьми.
Зроблений він був з обрізаного газового балону і підвішений на дерев'яній перекладні, що обпералася на два дерев'яні стовпці. Цю церквушку люди зробили самі, хто допомогав з ремонтом, хто грошима на викуп приміщення, а хтось зробив з балону дзвін. 
Під цей дзвін відкривалися мої очі, і хоч кімната була з боку саду, та звуки, навпроти нашої садиби, важко було ігнорувати. І знаєте, це було в задоволення. Вуха ловили голоси, весело їдучих жіночок на торгівлю, а ластівки над вікнами ремонтували, за зиму розрушені гнізда і весело цвіріньчали. Через велике вікно просочувався п'янкий аромат яблуневого та черешневого цвіту. 
Налюбувавшись небом, тягнеш на себе одяг і пульою на поріг, де мама вже наварила картоплі і нарізала салат. В літній період біля хати, в тіньку під виноградною лозою, стояв стіл, де вся родина снідала і вечеряла,а обід проходив у нас так: хто коли сів - той тоді і поїв. 
Тихий весняний, сонячний і вологий ранок починався з відвідин церкви.

. 
Білі стіни з блакитними хрестами, які на той час створювали бурю і боротьбу всередині моєї уяви, бо здавалися зовсім не правильно намальованими, загукували співом молитов. 
Навіть зараз не знаю який хрест в якій церкві, по яких віруваннях і ще яких там звичаях намальований. Але ті хрести ідосі на тих стінах. 
Всією вулицею ми бігли на той хоровий гул. 
Ну як хоровий... Більше було схожим на мичання корів на пасбищі, Господи Прости. Хто ж там знає що співати, якщо більшість неграмотних і про духовні школи лиш в книжках бачили, якщо й відкривали ті книжки. Все що чітко було чути:"Господи помилуй! Господи помилуй, Господи Поми-и-и-и-и-луй!", - а все інше Бог їм прощав. 
Віруюючою дівчинкою росла явно не я. Не була тією, що ходить на службу і з малих літ вчила Боже слово, цей уділ за мою душу відробляла сусідка Галина і її дві внучки, що стояли всю службу замотані в платки і молили Всевишнього щоб скоріше пройшов цей день. У нас були куди важливіші справи з сусідами - поїсти на причастя проскурки*. Вона була нам смачною і батюшка давав її дітям вдосталь, ну майже вдосталь, а вірніше по одному кусочку. І найбільшим бажанням було наїстися її доверху. Сказати що ми жили впроголодь і нам не вистачало їжі - це не правда, та от сам смак ідосі на язиці вертиться.
Бажання забороненого і цікавість знаходила нам проблеми на п'яти. Все ж треба знати в дошкільному віці і треба на зуб вкусить. 
Так вперше в житті мене чекав армійський рімень.
В церкушці була кімната, за вівтарем та іконостасом, яка все й манила як зелену муху на рибу. І все б нічого, так іконостас гукав відвідати, все й виблискував позолотою від сонечка, що звглядало у віконечко, щоб вбити цікавістю. Ось тут моя невинність і була втрачена, вперше і назавжди, коли нога ступила на поріг. Серце виривалося зсередини, стукало так, ніби зараз ногою п'яний чоловік виб'є двері, бо жінка спить під одіялом, а він кума шукає з вилами по дворі в копиці сіна. Ой, був би її батько живий - заколов би зятя за недоспані ночі тими двохзубими вилами що в руках тримав. 
Ех, так і залишилась вона сама між двома вогнями, бо рука вже набила карман святим хлібом, а тут батюшка з повними скринями грошей. Ось так і стояли один на одного дивилися два гріхи у світі. 
-Ти бери і йди, а про оце нікому не кажи,- сказав отець і збрихав.
Відводити далеко не треба було, через дорогу та в двір. Тут батько й побліднів - піп у рясі з кадилом в руках веде за капішон, з опущеною головою, наймолодшу з трьох дітей, а з карманів сипиться проскурка. 
Третій гріх упав на попову душу, а на мою ніжну шкіру дві бляхи із зіркою СРСР. 
Ой як же ж била мене мати, серед степу широкого. 

 

*Проскурка народна назва просфори.