Не спокушатися на золото та пошану

Чому Куліш став хуторянином? Огидли пихаті орації та базікання гостинних? Втеча від Петербургського вміння ввічливо та вишукано зневажати...? – аж до тупого егоїзму. Здається, попри чисельні інші, – біда Куліша була глибшою: могла вмерти й сама ВІРА... Саме єство великого міста – користі розсадник... У якому панує самозадоволення, майже звінрине – те, що вірить в один кумир СЕБЕ. Тупійший егоїзм, обжорство, марнотратство, – вином набухле, напівсляче провалля... І деспот – ще страшніший за чуму, – пересічність... І копирсання оточення в майбутньому... А ще – навала безумців-народників із бреднями, аби якось та вкласти ножа чи сокиру в руки бідноті та "поссорить плуг с крестьянскою рукой"...

Шукав я правди по світах широких,
Коло престолів золотих високих;
Та бачу, що шкода її шукати,
Окрім своєї взброєної хати.[1]

Після Емського указу 1876 року, який обмежив публікації творів українською мовою і сценічні вистави та читання, Куліш домагався дозволу на видавати «Журнал П. А. Куліша»… Марно… Це похитнуло його надії на культурницьку місію в столиці… Тож,  у 1877 він залишає державну службу. Раз і назавжди. Оселяється на хуторі своєї дружини Мотронівка на Чернігівщині… Люди повернуться до природи і доброчинності, – повчав Жан-Жак Руссо. Тож  Куліш вирішив остаточно не спокушатися на золото та пошану, а зберігти незалежність та волю... Відтепер  живе хуторянином, пише, читає та зрідка виїжджає за кордон…

«Утомившись боротьбою

З натовпом тупим, сліпим,

Розквитались ми з судьбою,

Горді в самоті стоїм…»[2]

Із своїх російськомовних публіцистичних нарисів та статей він укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поезія»… В книзі обстоював право українців на самобутній розвиток і доводив переваги  патріархального хуторянського побуту над міською цивілізацією… Ця книжка майже одразу ж після її виходу в світ (Петербург, 1879) була заборонена цензурою і вилучена з продажу…[3]

І ще трохи про хуторянство…

Принципи хутірської філософії викладено Кулішем в написаних у 1861, 1879, 1882 рр. творах: «Листи з хутора», «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», «Хуторна поезія».

На думку письменника, місто – «безодний бурх», «оця грукотня, оцей гомін, галас, гук, свист». Місто – це «поваба», «поскрібки цивілізації», «мізерна цивілізація». Таке тлумачення – несприйняття автором урбанізації. У модернізаційних процесах, свідком яких він був, Куліш  бачив зміщення ієрархії цінностей особистості в бік відходу від морально-етичних імперативів до матеріальних, від вічних – до мінливих. Такі зміни він однозначно розцінював як неґатив…

«Ми ж, люде прості, як навчились на варязькій чи на литовській або польській панщині за плугом добре ходити і недолюдків годувати, то й досі себе самих і білоруких городян хлібом годуємо…»[4]

Чи помилявся він?!

Пройде півстоліття і видатний іспанський письменник Анхель Маріа де Лера розшифрує по-своєму загадку Куліша – хуторянина. Ось як міркує головний герой книги іспанця – заможній селянин Клаудіо:

 «– Я думав так... Ну, куплю якусь там нісенітницю: автомобіль, радіо чи щось таке, а мине час, все це зноситься чи поламається. Скотина теж старіє і здихае. Будинок тримається довше, але й він зрештою розвалюється. А от... Дивіться, були війни, революції, пожежі, повені, землетруси, чого не було... А земля залишається. Вона завжди тут і нічого їй не робиться. Скільки людей та поколінь прожило і ще проживе на цих землях? Їм нема числа. І як тисячу років тому, так і тисячу років після нас, хто б не посіяв у землю зерно, вона дасть сходи. Що означає все інше в порівнянні з цим? Навіть ми, люди, не можемо зрівнятися з нею. Ми самі з землі вийшли... – І трохи помовчавши, він продовжував: – А гроші? Вони нічого не варті! Нині тим більше. Ти лягаєш спати, маючи тисячу песет, а прокидаєшся – у тебе вісімсот. Наче хтось тебе обікрав уві сні. Все це пусте! Тільки міра землі завжди залишається мірою землі: і сьогодні, і завтра, і через сто років...»[5]

Чи не варто замислитися всім нам, сьогоднішнім… Нині, коли вже розпродується наша земля чужинцям, без всякої міри…

«Цивілізація, кажуть, веде чоловіка до всякого щастя… А як же ні?.. Що тоді, панове?»[6]

[1] П.Куліш «Байда, князь Вешневецьций».

[2] П.Куліш «Хмари».

[3] Є. К. Нахлик «Пантелеймок Куліш», К.,1989., стор.10.

[4] П.Куліш, «Листи з хутора».

[5] А.М де Лера, «Земля, где умереть», М.1972, стор.58.

[6] П.Куліш, «Листи з хутора».