РОЗДІЛ 8 Похорон

Новий день приніс невтішні новини. Розбудив дзвінок мобільного. Натиснула прийняти виклик і почула те, від чого світ навколо потьмянів:

--Добрий день. Це Юлія Грім?

-Добрий день. Так. Слухаю вас. - озвалася я, сідаючи на диван. 

--Мене звати Костянтин Байдук. Маю для вас погані новини - ваш друг Георгій Костянтинович Тарасов помер сьогодні під ранок. Лікарі до останнього боролися за його життя. Прийміть мої щирі співчуття.

Після того мертва тиша накрила мене з головою. Я нічого не хотіла розуміти. Лише кричати в порожнечу. Сліз не було. Мені раптом захотілося зникнути безслідно. Опинитися там, де коханий.

Телефон вислизнув з руки і впав на підлогу. Я встала й похитуючись пленталася в кухню. Треба було підкріпитися. У вухах гуділо, а серце калатало в грудях. Пальці рук тремтіли. Затулила обличчя і розплакалася. Перед очима пропливали спогади про мамин похорон. Я тоді лишилася сама. Батько про мене більше не згадував. Наче мене для нього ніколи не існувало. Тоді вперше усвідомила всю людську жорстокість. 

Я нікого не хотіла бачити. Зненавиділа увесь світ, бо він забрав у мене Гошу. Того, чиє серце билося в унісон з моїм. Той, хто вмів вирішити будь-які питання. 

Не знаю скільки часу я так просиділа в кімнаті на дивані. Треба було знову збирати себе до купи. Прийти на похорон, щоб віддати йому останню шану. Георгій дуже любив життя, але смерть виявилася сильнішою. 

Прийнявши душ йду вдягатися. Душа вперто не хотіла приймати реальність. Привівши себе до ладу виходжу на вулицю. Сніг припинився. Морозне повітря обпекло груди. Люди як завжди квапилися по справах, не зважаючи ні на що. Безпритульні тварини ліниво проходили повз в пошуках їжі. З-за хмар несміливо виглядало сонце. 

Я квапилася на маршруту аби дістатися до цвинтаря, де ховатимуть Гошу. Не хотіла бачити його мертвим. Хочу запам'ятати живим. Він не дозволяв приходити на закриті вечірки, знаючи що там вживають певні речовини, які змінюють свідомість. Ще багато випивки і агресивних чоловіків , для яких стала б ласим шматком. 

Прибуваю на місце. Людей зібралося чимало. Хтось стиха переговорюється між собою. Під'їхав катафалк з труною. Декілька дужих чоловіків заносять її на цвинтар. Вся процесія рушила за ними. Стираю з очей сльози, поки священик говорив. Мені було байдуже на все. Здавалося ніби разом з Гошею ховали й мене. Він пішов у розквіті сил як і його кумир на ім'я Віктор. Його брат Маркіян стояв неподалік. Обличчя виражало біль і розгубленість.

-- Привіт, Марко. Прийми мої співчуття.- озвалася я  до нього, коли люди нарешті почали розходитися.

--Дякую, Юлю. - мовив він, витираючи рукою очі, - Гоша був чудовою людиною і хорошим братом. 

--Як тепер жити далі? - поцікавилась я у нього, коли ми вийшли з цвинтаря.

--Не знаю,Юлю, - відповів Марко. - Вибач, у мене справи. 

-- Усе гаразд, - промовила я, крокуючи до зупинки. 

З неба несподівано почав падати лапатий сніг, перетворюючи усе на казку. Я дмухала на руки аби зігрітися. З очей лилися сльози. Я тепер остаточно осиротіла. 

Нарешті під'їхала марштрутка і повезла мене додому. Туди, де остаточно тепер запанувала самотність.