РОЗДІЛ 7 Підготовка до неминучого

Ми завжди вважали, що наші рідні та друзі житимуть вічно. На жаль - це брехня. Смерть приходить тихо, вичікує момент і вириває душу з тіла. Я знаю, що таке втрата і як вона болить. Тому усвідомлення того, що Гоші не стане вибиває землю з - під ніг. За ці декілька днів змарніла і втомилася. Навіть душ не привів мене до тями. 

Швидко випиваю каву і закушую засохлим хлібом з сосискою. Годинник показував 10:35 ранку. 

"Треба докупити ліки та фрукти ''. - подумала про себе. Ще привести себе в порядок. Гоша не повинен бачити мене виснаженою. 

Швидко виходжу з дому й крокую в лікарню. Перед очима пропливали фрагменти минулого, де я розчавлена після завершення стосунків з Артемом не знала куди рухатися далі. Георгій став моїм янголом - охоронцем, наставником і другом. Звісно були конфлікти. Ми могли декілька днів поспіль не розмовляти один з одним при цьому працюючи злагоджено. Підготовка до перших виступів нагадувала справжню муштру. Гоша вчив мене співати, танцювати, правильно спілкуватися з публікою і навіть користуватися косметикою. Тепер це все залишиться в минулому.

Заходжу в аптеку і купую ліки. Далі підходжу до автомату з кавою. Поруч з ним стоїть автомат зі смаколиками. Вирішую брати каву. Вставляю потрібну купюру і очікую. Повз мене проходили люди- родичі, пацієнти, лікарі та медсестри. 

Сідаю в крісло і повільно п'ю гарячу каву з паперянки. Серце в грудях стикається від страшного передчуття. Я не маю право зараз розкисати. В палаті на мене чекає Гоша. Сльози все ж навертаються на очі і я даю волю почуттям. Так радив робити психолог, коли проходила курс лікування після розриву минулих стосунків.

Зібравшись з силами піднімаюся на другий поверх. Йду довгим коридором до палати під номером 16. Саме там перебуває Гоша. Декілька секунд мовчки стою перед дверима. Руки трохи тремтять і все ж відчиняю їх й заходжу в середину. 

Гоша нерухомо лежав в ліжку. До лівої руки під'єднали крапельницю. Його бліде обличчя різко контрастувало з темно синьою ковдрою, якою був вкритий по груди. Я швидко роздягнулася й обережно сіла на край ліжка. За вікном падав лапатий сніг. Наближалося свято Миколая. Моїм єдиним бажанням було аби коханий одужав. На жаль це неможливо було здійснити. 

Він повільно розплющив очі і побачивши мене й слабко усміхнувся. Ця усмішка зігрівала мою душу. 

-- Юлю,дякую, що прийшла. - тихо прошепотів Гоша. - Знаєш мені снилася мама. Вона гладила мене по голові й усміхалася. Юлю, ти на неї чимось схожа.

---Придумаєш таке.- озвалася я до нього. - Твоя мама  мабуть була найкращою жінкою у світі. А я - ні. В мені купа недоліків. 

--Юлю, припини себе гризти. - мовив він, беручи мою руку в свою.- Ти - найкраще, що трапилось зі мною за останній час. З тобою я міг бути собою. Не кожен на таке здатен в наш час.

-- Гошо, це тому , що ти завжди був поруч.-  прошепотіла я, сідаючи біля нього на ліжко. - Як мені жити далі без тебе?

--Просто живи, Юлю. Заради себе. Заради музики. Вона- твоя стихія. Не змарнуй свій талант. Про тебе має говорити вся Україна.

Після цих слів в палаті запала тиша. Він дивився на мене і тихо усміхався. Я ж ледь стримувала себе, щоб  знову не розплатитися. Інтуїція підказувала, що це кінець. Кінець наших стосунків, які тривали 5 років. 

Нарешті він заснув. Я швидко вдягнулася і вийшла з палати. Кортіло в туалет. На щастя далеко йти не довелося. Привівши себе до ладу виходжу на вулицю. Морозне повітря швидко остудило голову. Витягую цигарку і з другої спроби закурюю. Руки продовжували дрібно труситися. 

Докурюю і йду в кафе поїсти. Навколо панувала дивна тиша. Наче природа теж прощалася по - своєму з ним.