РОЗДІЛ 6 Боротьба з власною темрявою

Останній тиждень осені поточного року приніс чимало труднощів. Я бралася за будь які проєкти аби допомогти коханому. Гошу екстрено забрали в лікарню. Прогнози були невтішними. Розуміла, що темрява повільно забирає його в свої цупкі обійми. Хотілося плакати від відчаю. Навіть цигарки не помагали. Сніг ненадовго припинився.

Сидячи в палаті й тримаючи його руку в своїй я тихо прошепотіла:

-- Гошо,а пригадуєш як ти вчив мене співати?

-- Звісно, Юлю.- глухо озвався він.- Ти була дуже складною ученицею. Часто забувала тексти пісень і могла навіть послати мене до дідька.

--Але не здавалася. - продовжувала я бесіду, бачачи, що це йому додає сил. 

--Ще б пак, Юлю, - промовив Гоша. - Ти - мій найкращий проєкт. Я пишаюся тобою. 

Згодом почистила мандаринку. Ми разом її з'їли. Допомогла Гоші сісти і годувала його з ложечки кашою. Дивлячись в його насичено блакитні очі бачила там безкрайнє небо. Таких очей не буває у звичайних людей. 

Нарешті під дією снодійного Георгій заснув. Я тихо вийшла з палати і рушила до виходу з лікарні. 

Сутінки несподівано впали на місто. Поодинокі ліхтарі освітлювали вулиці. Неподалік гудів генератор. Люди повільно прогулювалися з собаками, стиха перемовляючись між собою. В животі забурчало. 

,, Зовсім забула поїсти ''- пронеслася в голові думка. Зайшла в невеличке кафе і зробивши замовлення з цікавістю розглядала інтер'єр. Вікна були прикрашені кольоровими гірляндами, на столах стояли декоративні сніговики та пряники. 

Коли офіціантка принесла замовлення я подякувала й почала їсти. Руки дрібно трусилися після пережитого стресу. Зима тільки починалася, а країна досі була у війні. На вулицях дедалі частіше з'являлися люди в камуфляжі. Життя назавжди змінилося. Ми постаріли душею, виживаючи в апокаліптичній казці. 

Вийшовши на вулицю, я прикурюю цигарку. Дим піднімався вгору тонким струменем. Згадалася сцена з фільму, де героя просять прикурити і вбивають. Безглузда смерть. Хіба в житті так не буває? 

Докурюю й прямую додому. Треба набратися сил перед завтрашнім візитом до лікарні. На серці було неспокійно. Воно наче віщувало зміни, до яких ще не була готова.

Опинившись в квартирі я нарешті дала волю емоціям. Надто довго носила їх в собі. Повільно сповзла на підлогу в коридорі. Нічого не хотілося. Душа рвалася на шматки від страшної правди. Таке може трапитись з кожним. Не всі здатні після того нормально жити і працювати. Я мушу зробити так, щоб Гоша відійшов у вічність з усмішкою на вустах.