РОЗДІЛ 5 Випробування стійкістю

Ми продовжували сидіти на лавці в парку. Сніг ненадовго припинився. Люди повільно виходили на вулиці, занурені у себе. Я кинула недопалок в смітник неподалік. Хотілося встати, бо ноги затерпли. Думки плуталися в голові. Мороз покусував мене за щоки. 

--Гошо, - звернулася я до нього, - я маю право знати, що з тобою відбувається. 

Він підняв голову і тихо прошепотів:

-- Юлю, ти не зможеш прийняти правду, бо вона занадто страшна. 

-- Гошо, ти мене недооцінюєш, - промивала, дивлячись йому у вічі. - Згадай через що нам раніше довелося пройти. 

-- Юлю, я все пам'ятаю, - згодом озвався він, дивлячись на мене. - Але це зовсім інше. 

Гоша раптом замовк. Здавалося, ніби він був не тут. Я злякалася цього стану. Горло стиснув спазм. До очей підступили непрохані сльози.

--Гошо, будь ласка, скажи мені правду.- мовила я,  обернувшись до нього - Невизначеність для мене ще страшніша.

Набравши в груди повітря він промовив, дивлячись перед собою:

-- Юлю, я невиліковно хворий. Хвороба підтвердилася два місяці тому. 

--Гошо, невже нічого не можна зробити? - не витримала я і розплакалася. 

-На жаль ні. - глухо озвався він.- Занадто пізно виявили її. 

-- Гошо, чому ти так в цьому впевнений? - не вгавала я, розмазуючи сльози по обличчю. 

-- -Бо це правда, Юлю. Ти маєш це прийняти. - мовив він, притулившись до мене. 

Після цього запала гнітюча тиша. Моє серце шалено калатало в грудях. Сльози нестримним потоком полилися з моїх очей. Життя знову забирало тих, хто був для мене дуже важливим. 

Потім я просто встала й пішла. Перед очима пропливали фрагменти нашого життя. Як Гоша вчив мене співати, вдягатися і поводитися з публікою. ,,Милий Гошо, як я без тебе житиму?''- подумала про себе. Душа рвалася на шматки від усвідомлення несправедливості цього життя.  На фронті теж гинуть люди. Про них ніхто не згадає. 

Не можу пригадати, коли повернулася додому. Вже вечоріло.  Гоша вже був в кімнаті. Неприродно бліде обличчя з червоними очима, які незмигно дивилися перед собою. Вся його постать була втіленням скорботи. Підійшла до дивану й мовчки сіла біля нього. Взяла його руку і поцілувала. В цей жест вклала всю силу свого кохання і поваги. Натомість він поцілував мене в чоло. Ми сиділи і тихо плакали над нашими нездійсненними мріями про щасливе майбутнє. 

За вікном панувала негода. Я зрозуміла наскільки крихким і коротким є життя кожної людини. Гоша став для мене тим, хто зумів повірити в мій талант. Тепер я зроблю все можливе для того, щоб його останні тижні наповнилися теплом і любов'ю.