Розпочався передостанній тиждень листопада 2025 року. На землю повільно опускалися перші сніжинки, які одразу танули, торкнувшись холодної землі. Сірі хмари щільно вкривали небо. Та на душі було легко. Я б сказала занадто легко. Інтуїція давно стала для мене дороговказом. Якби не здатність швидко пристосовуватися до змін не була б тут.
Зазирнула в дзеркало і побачила в ньому втомлену жінку з колами під сірими очима. Вона не відводила погляду, змушуючи мене внутрішньо здригнутися. ,, Невже це справді я ''?- пронеслася в голові думка. Так, це не жаль була правда.
Вперше за довгий час виступатиму в рідному місті. Після низки подій, які відбулися тут старанно уникала бодай згадки про минуле. Але воно все ж наздогнало мене зараз. Перед виступом, який змінить усе. Або стане початком чогось нового.
Мене звати Юлія Грім. Мені 32. Ім'я, яке скандують тисячі людей в сучасній Україні, не зважаючи на війну. Та, чиї пісні лікують душі. Чи знають шанувальники, яким насправді був мій шлях до визнання? На жаль вони бачать лише кінцевий результат. Такою я стала завдяки Георгію Тарасову - єдиній людині, яку можу називати своїм другом і наставником. Ми пережили разом дуже багато всього. Занадто багато для звичайних людей, які щодня намагаються жити, незважаючи на реальність.
Повітря в гримерці було просякнуте деревиною і потом. Саме приміщення освітлювали генератори. Блекаут був у розпалі. Та це не завадило людям прийти на концерт улюбленого музиканта, тобто мене.
Нестерпно закортіло курити. Витягши з куртки пачку цигарок і сірники я закурила. Дим повільно піднімався вгору тонкою цівкою. Це одна з моїх шкідливих звичок. Згодом певно спробую кинути. Головне не показати комусь свою вразливість. Розтопчуть як хижаки здобич.
Глибокий вдих і я виходжу на сцену під гучні оплески. Цього разу мої пісні говорили за мене, розриваючи завісу таємниці мого походження, яке так старанно приховувала від себе самої. Тієї дівчинки, яка з дитинства любила співати пісні та її не чули.
Ця історія тільки починається.
Відредаговано: 04.12.2025