3. Ваза

Через два місяці в цокольному приміщенні на Андріївському узвозі пахло сирою глиною і кавою. Вікна під стелею виходили на бруківку, і єдине, що в них можна було спостерігати, — це різноманіття взуття перехожих. На початках Оксана уважно придивлялася до них та прислухалася до кроків. І кожного разу, коли монотонна хода сповільнювалася біля входу в майстерню, в Оксани завмирало серце. Вона чекала на своїх перших відвідувачів. 

В перший тиждень не прийшов ніхто. Взагалі. Жодної живої душі. Оксана час від часу навіть виходила перевірити чи бодай не зірвало вітром вивіску на фасаді. Але кожного разу, впевнившись, що вся зовнішня реклама на місці, вона поверталася назад глибоко зітхаючи. 

Але Оксана трималася. І не тому, що начиталася мотивувальних книжок про силу позитивного мислення. Її поглинув процес. Жодного разу за дванадцять років роботи у банку вона не бігла туди з таким дитячим захватом. Уночі їй снилися хіба що протерміновані звіти, а ранки видавалися важкими та нервовими.

На початку другого тижня, вже під вечір, Оксана не повірила власним вухам. Відчинилися двері і дзвіночки, що висіли над ними обережно дзенькнули. До майстерні увійшли дві зовсім юні дівчини.

— Доброго вечора, — привіталися вони.

Оксана аж засяяла. Чомусь в неї навіть не виникало сумнівів, що вони завітали не просто подивитися на глиняний посуд.

— Вітаю, вітаю! Проходьте, дівчата.

Оксана просиділа з ними до пізньої ночі й запам’ятала це на все життя. Студентки першого курсу Києво-Могилянської академії прийшли саме на майстер-клас, аби своїми руками виготовити автентичні чашки. Спостерігаючи, як піддатлива глина під їх ще не умілими пальцями перетворюється на справжній виріб, Оксана тішилася не приховуючи захоплення. Вона розмовляла з дівчатами про сучасне життя студентів, про хлопців, про їх плани на майбутнє. В якусь мить Оксана теж відчула себе студенткою першого курсу. Тією, що чекала на омріяну подорож.

— Дякуємо вам велике!

З першими відвідувачками Оксана прощалася немов із давніми друзями.

— Якщо не секрет, для кого це? — поцікавилася вона.

Дівчата перезирнулися й розгублено подивилися в сірі очі майстрині. Оксана на мить знітилася. Їй здалося, що вона спитала щось зайве. Та справжнє здивування спіткало її, коли одночасно дві дівчини простягнули Оксані пакети з логотипами майстерні.

— Це вам для реклами. Нам просто хотілося спробувати.

Тиждень за тижнем відвідувачів ставало більше. Вітрина заповнювалася дедалі цікавішими виробами. Мало-помалу майстерня розквітала. Згодом, окрім задоволення від нової роботи, Оксана почала отримувати й гроші. Мати телефонувала рідше, але кожна розмова закінчувалася однаково:

— Ну що, ще не одумалася?

Оксана не одумувалася. Вона жила своє власне життя без тягаря чиїхось очікувань.

Одного дня в майстерні з’явився Сергій. У дорогому пальті, з надто серйозним обличчям.

— Я просто проходив повз, — сказав він.

Оксана звернула увагу на його зачіску. Зазвичай коротко підстрижений та з до огидного блиску вибритим обличчям, тепер Сергій мав коротку щетину й зачесане нагору відросле волосся. Загалом він скидався більше на сицилійського мафіозі сорокових років минулого століття, ніж на прогресивного менеджера з управління ризиками.

— Банк у кількох кілометрах звідси.

Сергій скривився і, вдаючи, що не почув зауваження колишньої колеги, оглянув приміщення.

— І що, люди реально приходять?

Він пройшовся вздовж вітрин, вклавши руки в кишені штанів. Так ще більше набув брутальних рис — не лише зовнішністю, а й статурою.

— Так.

Оксану дещо здивувало питання. Адже вона бачила, що Сергій чекав, поки з майстерні підуть відвідувачі, і лише після цього підійшов до неї.

— І ти щаслива?

Питання зависло в повітрі. Вона подивилася на свої руки із залишками глини під короткими нігтями.

— Я іноді боюся, — сказала вона. — Але так, я щаслива.

— Ти завжди боялася, — раптом сказав Сергій. — Пам’ятаєш, як не пішла на підвищення? Бо боялася, буцімто подумають, що ти підсиділа Алісу Пилипівну?

Вона пам’ятала. Вона багато чого не зробила. Багато чого не сказала. Але вчасно схаменулася.

— Було діло, — беземоційно відповіла Оксана й дістала з печі глечик, який стояв там на сушці.

Сергій уважно спостерігав за тим, як вона вправно обходилася з тендітними виробами. Він більше нічого не питав і ніяк не спонукав до розвитку теми, проте Оксана продовжила сама.

— Тепер я боюся не осуду. Я боюся повернутися туди, де жила не своїм життям.

Оксані було цікаво, що від неї потрібно Сергію, але вона терпляче чекала поки він сам розкриє причину своєї появи. Довго чекати не довелося.

— Мені потрібна ваза, — сказав він. — Тобто я хочу зробити її сам. Це ж можливо?

Брови Оксани підскочили догори, але вона зробила над собою зусилля, аби відповісти

рівним голосом.

— Звісно можливо.