2. Париж

Кав’ярня гуділа розмовами. Скляні стіни, тепле світло, дорогий мінімалізм. Оксана зайшла й відчула, як шум на мить стихає. Вона розгублено озирнулася і, знизавши плечима, усміхнулася до колег, що сиділи неподалік від входу.

— О, зірка вечора! — підвівся Ігор. — Сідайте, пані бізнесвумен.

З-за столу почувся сміх. Хтось плеснув у долоні.

— Ну що, — сказала схожа на лисицю Марина з кредитного відділу, — вже орендувала підвал для своїх… горщиків?

Оксана напружилася. Вона очікувала, що прощальна зустріч пройде приблизно так. Треба просто перетерпіти — і все. Раптом щось усередині немов перемкнулося. Світло-сірі очі потемнішали. Плечі позбулися звичної напруги й дали змогу грудям зробити вільний вдих. Ігор заціпеніло сковтнув і поспіхом відсунув стілець поряд із собою.

— Майстерню, — спокійно відповіла Оксана. — Я відкриваю майстерню.

Вона притримала поділ сукні, яку наважилася все ж таки вдягнути, і сіла поряд з Ігорем. Він їй подобався не тому, що мав кращу посаду, вищу зарплату чи спортивну статуру. Оксану в начальникові безпеки приваблювала легкість сприйняття життя. Здавалося, нічого Ігоря не бентежило. У будь-якій складній ситуації він виглядав упевнено. А їй завжди бракувало цього.

— Ти серйозно віриш, що на цьому можна заробити? — втрутився Сергій. Він примружив очі, від чого його виголине до блиску обличчя почало нагадувати порося з мультика. Криво усміхнувся, неначе вагався стримати сарказм чи ні і додав: — У нас тут не Париж.

Оксана не відповіла йому. І цього разу не тому, що хотіла відмовчатися, а тому, що почула слово Париж. Вона пригадала, як колись у дитинстві мріяла потрапити в це місто. Париж для неї тоді видавався чимось недосяжним. Після першого курсу інституту вона знайшла підробіток на літо в квітковому магазині й зуміла зібрати потрібну суму, аби здійснити мрію дитинства. Але то стало справжнім розчаруванням. Біллю на все життя. 

Ні, розчарував Оксану не Париж. Місто, якраз сподобалося і навіть на деякий час затьмарило докори сумління. Та лише на деякий час. Осуд матері зіпсував враження від культурної столиці Європи. Замість того щоб порадіти за доньку, мати Оксани цілий тиждень виїдала їй мозок лекціями про марнотратство. Мовляв, краще б репетитора з математики найняла або за гуртожиток за рік заплатила. Оксана вже ладна була дослухатися до матері, але гроші за тур повертати оператор відмовився. На зустріч мрії дівчина летіла не зачаївши подих у приємному очікуванні, а похнюпившись від слизького відчуття провини.

— У нас люди кредити на телефони беруть, — додала Марина. — А ти кажеш — глина.

Оксана відчула, як тепло піднімається до шиї. Знайоме відчуття — зараз вона засміється разом із ними й скаже: “Та жартую, звісно, я ще подумаю”. І все повернеться на свої місця.

Ігор нахилився до неї:

— Ти ж не через Петровича йдеш?

Оксана зрозуміла, що Ігор мав на увазі. Заступник генерального багато кого дістав своїми дурними жартами та збоченими натяками. Не раз таке було, що новенькі молоді дівчата тікали з банку через Петровича, але на їхнє місце обов’язково знаходилася та, яка була ладна це терпіти бо потрібна робота. Одним нічим платити кредит інших вабила ілюзія престижу працівника банку.

— Ні, — щиро розсміялася Оксана. — Я йду, бо хочу свою майстерню.

Блакитні очі Ігоря заспокоювали своєю безпосередністю. Він мовчки спостерігав за її обличчям, вивчав його. Гіпнотизував.

— Хочеш? — перепитав Сергій. — Оксано, дорослі люди так не вчиняють. Хіба тебе не вчили слову “треба”?

Оксана аж здригнулася. Слова Сергія пройшлися по її нервах, немов шматком пінопласту протягли по склу. Треба. Так їй говорили все життя. А ще — не висовуйся, не сміши людей, дивись на сусідську Тетянку — та ще купа фраз, від яких вернуло.

Оксана обвела поглядом колег і помітила незвичну річ. Не може бути. Оксана аж мотнула головою, аби позбутися несподіваного відкриття. Та несподіване усвідомлення нікуди не зникло. Вони налякані. Їх лякає її крок. Їх лякає її неочікувано зухвала рішучість.

— А якщо не вийде? — тихо сказала Марина. — Що тоді?

Оксана зробила ковток із келиха. Звісно, вона думала про це мільйон разів. Невже Марина вважає, що її питання здатне якось вплинути на рішення Оксани? Оселити сумніви? Зневіру? Навіщо їй це? Або заздрість, або страх. Це все Оксана вже проходила, і не один раз.

— Тоді я знатиму, що спробувала.

Але цього разу Оксана дала собі чітку настанову: не повторити помилки з Парижем. Більше ніякого відчуття провини.

— І все? — Сергій усміхнувся. — А як же гарантії?

Оксана не стрималася й усміхнулася молодому менеджерові з ризиків. Гарантії безпеки для банку — це як заповіді Святого Письма для церкви. Хоча Оксана не була певною щодо церкви, а про банківську кухню знала достатньо. Та неочікувано для самої себе відчуття власної незворушності додавало впевненості та рішучості.

— Без гарантій.