1. Помада

— Не вигадуй, — прошепотіла Оксана сама до себе.

Круглолиця блондинка стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті. Її рука зависла над помадою. Думки, неначе горохова каша на великому вогні, ледь не вистрибували назовні. Чи не надто яскрава? А чи пасує їй узагалі ця сукня? Колись купила, бо ненароком почула, як Ігор з відділу безпеки засипав компліментами відвідувачку їхнього банку, що прийшла в такій самій. Оксана купила й собі, та жодного разу не вдягнула. В Інстаграмі дівчата здавалися в ній гарнішими. Поправила локон русявого волосся й рішуче відкрила ковпачок помади. Наблизилася до дзеркала, зітхнула й повернула клятий ковпачок на місце.

— Це просто смішно, — промовила до себе в дзеркалі.

Скільки разів Оксана запевняла себе, що треба все змінювати. Чи змінюватися. Із цим вона не могла остаточно визначитися. Але була переконана в тому, що залишати все як є не можна.

Завібрував телефон. Нове повідомлення.

Ігор: “Ти взагалі прийдеш сьогодні? Уже майже всі тут!”

Вона дивилася на повідомлення так, ніби це було запрошення на страту. “Вони” — це колеги з банку, в якому вона працювала економістом майже дванадцять років. Але цього вечора, у кав’ярні в центрі міста, колеги збиралися з нагоди її звільнення. Оксана йде з банку. Вона відкриває маленьку гончарну майстерню. Смішно. Безглуздо. Нерозумно. Їй ніхто не сказав цього в очі, але вона впевнена, що так говорять.

Оксана: “Таксі довго їде.”

Мати ж вдень сказала прямо:

— У тридцять п’ять років кидати стабільну роботу? Заради чого? Про що ти взагалі думаєш?

Оксана промовчала. Вона завжди мовчала, якщо була можливість. Тим паче що мама, напевно, права. Але ж так хочеться займатися чимось, до чого лежить душа.

Вона знову відкрутила помаду. Повільно. Немов давала собі шанс передумати. Примружила сірі очі й повільно кліпнула, немов сама собі дала мовчазну згоду. Провела по губах, і насичений колір одразу змінив її обличчя. Оксані на мить здалося, що вона може бути сміливою.