...

-Ну як, я склала іспит? – Спитала Ліна. На губах її грала посмішка, але трохи напружена.

Едуард зрозумів, наскільки важливе для неї було це питання. Адже їхали вони від його батьків, - бо спеціально поїхали за кількасот кілометрів, щоб дівчина познайомилася з ними. Що ж, якщо для неї це так важливо, то важливий і він сам. Хоча він і так не сумнівався… А ще Едуард відчув докори сумління, що весь цей час у машині вони були не вдвох, тож, не могли спокійно та відверто поговорити. Але він, що провів рік у армії, на Донбасі, не міг не підвезти солдата, що «голосував» на дорозі на околиці Вінниці. А треба було йому до Житомира. Майже по дорозі. Довезли майже до частини і поїхали далі, а потім вирішили трохи відпочити, а заодно й перекусити, у маленькому кафе при дорозі. У цьому селі на житомирській окружній таких було декілька, але саме тут, пояснив Едуард, він звичайно зупинявся. Бо тут дійсно смачно. Вони обрали столик на вулиці, під навісом, і насолоджувалися відпочинком. Але навіть тут дівчина не відразу наважилася задати своє питання. Принаймні, більшість замовленого вже було з’їдено.

-Ти їх зачарувала! – Посміхнувся він. – Хіба ти сама не помітила?

-Може, вони просто чемні люди? – Посмішка Ліни стала дещо спокійнішою.

-Невже ти думаєш, що можна так зіграти? – Розсміявся Ед. – Мої батьки – лікарі, а не актори! Можеш бути певна…

Насправді, спочатку він теж не був упевнений, як зреагують його батьки, коли він познайомить їх з дівчиною, як тепер політкоректно казати, змішаної раси. Мати Ліни була студенткою з однієї африканської країни. Лише нещодавно дівчина, що виросла у дитячому будинку, й знала лише своє справжнє, «африканське», прізвище, - Лбісса, - з’ясувала таємницю власного народження, - історія виявилася такою, що вона відразу вирішила вкоротити собі віку. Ед врятував її – спочатку просто відтягнув від прірви, у буквальному сенсі, фізично, а потім переконав, що треба жити далі, що вона має право і обов’язок жити. Та жити без нього красуня, чиє повне ім’я було Ліонела, не схотіла.[1]

Але все обійшлося якнайкраще. Мама Едуарда сказала, що зрозуміла усе, коли побачила, як вони з Ліною дивляться одне на одного.

-То що, їдемо? – Спитав він. Ліна кивнула, й Ед підняв руку, щоб покликати офіціантку. – Рахунок, будь ласка.

Від одного з сусідніх будинків донісся звук, на який Ед обернув голову. Він, судовий експерт-автотехнік за професією, та людина, що захоплювалася автомобілями з дитинства, не міг не зреагувати на звук двигуна. Але це був не автомобіль. Біля будинку недалеко від них чоловік у шоломі сідав на мотоцикл, а поряд стояли жінка та хлопчик років п’яти-шести. Розмови між ними не було чути.

У той самий момент, коли Ед з Ліною, залишивши гроші, включно з чайовими, у дерев’яній коробочці, у якій принесли рахунок, підвелися зі стільців, мотоцикліст рушив з місця та виїхав на дорогу. Жінка та хлопчик помахали йому та зникли за хвірткою. Мотоцикліст теж їхав у бік Києва.

-Не заздрю йому! – Сказала Ліна, провівши мотоцикл поглядом. – Здається, буде дощ…

-Сподіваюся, у нього є дощовик! – На мотоциклі були два бокові кофри, у яких можна було перевозити багато подібних корисних у дорозі речей. - Тоді не буде проблем…

Вони сіли у машину, й Ед виїхав на дорогу.

-Дивно! – Ліна вирішила трохи відволіктися жартом від розмови про знайомство із батьками коханого. – Людина, яка має чотири «Тесли» та здає їх в оренду, сама їздить на звичайному «Лексусі»!

-По-перше, не на звичайному, а на гібридному! – Розсміявся Ед. – По-друге, «Тесли» - для бізнесу. Модно ж! Пасажирам таксі подобається. А для себе, коли любиш подорожувати, краще гібрид…

Він натиснув на педаль газу, й «Лексус» помітно прискорився. Попереду у сутінках, що починалися, виднілися червоні габаритні вогні. Один з них належав мотоциклу, який виїхав на дорогу перед ними.

-Дивись! – Першою помітила це Ліна. – Він впав?

-Чорт забирай! Він когось збив!

Через кілька секунд Ед зупинив машину. Вони з Ліною вискочили назовні, у руках Ед тримав аптечку. Люди, що, мабуть, проходили поруч, і водії та пасажири двох машин, що також зупинилися, кинулися до жінки, що лежала на узбіччі. До мотоцикліста, що лежав поряд зі своїм залізним конем, окрім Еда та Ліни, не підійшов ніхто.

Чоловік стогнав, здається, був напівпритомний. Ед розстібнув ремінець та обережно зняв шолом з його голови. Потім підвівся й крикнув:

-Лікар є?

До них підбігла якась жінка.

-Так! Давайте… - Вихопила аптечку, й стала обережно щось робити із постраждалим.

-Давайте сюди! Тут людина! – Крикнув хтось з боку узбіччя, де лежала збита жінка. Точніше, намагалася сісти.

-Тут теж людина! – Крикнув Едуард. Жінка-лікар не зважала на увесь цей безлад, а робила свою справу. Ліна дістала телефон і почала викликати швидку, а потім – поліцію.

Перший екіпаж поліції та карета швидкої прибули майже одночасно. Поліцейські швидко з’ясували, що сталося, та комусь зателефонували. Лікарі швидкої поклали мотоцикліста на ноші. Від узбіччя, де вже сиділа збита ним жінка, зазвучали обурені крики: невеличка юрба була незадоволена тим, що першим допомогу стали надавати саме мотоциклісту.