Глава 10. Не сісти

Останній паризький виступ закінчився о десятій сорок.

Автобус мав виїхати об одинадцятій двадцять.

Віктор Семенович повторив це тричі.

— Одинадцята десять усі внизу.

Гримерки вибухнули звичайним післявиставним хаосом.

Грим.

Вода.

Панчохи.

Шпильки.

Костюми.

Чужі рушники.

Хтось шукав сережку.

Хтось кричав, що в нього забрали сумку.

Марина плакала.

Ірина спочатку злякалася.

— Що сталося?

— Нічого.

— Чого плачеш?

— Не знаю.

— Марин.

— Відчепись.

Вона засміялася крізь сльози.

— Я не хочу їхати.

Ірина відчула удар десь під ребрами.

— У Ліон?

— Додому.

Марина витерла очі.

— Дурна, так?

— Ні.

— Через два тижні буду рада.

— Можливо.

— Мама чекає.

— Знаю.

— Я скучила.

— Знаю.

— І все одно не хочу.

Ірина сіла поруч.

Марина подивилася.

— Ти?

— Що я?

— Хочеш?

Ірина довго розв'язувала стрічку.

— Я не знаю.

Це була перша правда на цю тему.

Марина нічого не сказала.

Потім:

— Це через Люка?

— Ні.

— Добре.

— Чому добре?

— Бо він красивий, але не настільки.

Ірина засміялася.

— Дякую.

— Завжди рада.

У двері постукали.

— Десять хвилин! — крикнув Сашко.

Ірина почала збирати речі.

У коридорі чекали французи.

Квіти.

Розмови.

Обійми.

Люк теж був.

Ірина побачила його відразу.

Він підійшов.

— Lyon?

— Oui.

— Bruxelles?

— Oui.

— Après?

Вона зрозуміла.

Після?

— Maison.

Дім.

Люк кивнув.

— Хорошо?

Ірина усміхнулася.

— Хорошо.

Він дивився.

— Ти все розумієш, що не треба.

Люк, звичайно, не зрозумів.

Вона простягнула руку.

Він подивився на неї.

Потім замість рукостискання обійняв.

Просто.

По-французьки, подумала Ірина.

Пахнув потом після класу, милом і тютюном.

Вона обійняла у відповідь.

Не довго.

Коли відступила, Віктор Семенович стояв у кінці коридору.

Ірина не знала, скільки він бачив.

— До автобуса сім хвилин, — сказав він.

— Я знаю.

— Добре.

Нічого більше.

Усі пішли вниз.

Ірина повернулася в гримерку.

— Ти куди? — запитала Марина.

— Забула кофту.

Кофта лежала в сумці.

Ірина знала.

Марина, здається, теж.

— Добре.

Ірина зайшла в порожню гримерку.

Зачинила двері.

Сіла.

Серце билося швидко.

Дурня.

До автобуса п'ять хвилин.

Вона дістала папірець.

Номер.

Адреса.

Подивилася.

У неї був паспорт?

Ні.

Гроші?

Трохи.

Французька?

Сім фраз.