Глава 7. Як би ви зробили

Через тиждень кількох радянських артистів запросили на спільний клас.

Борис Андрійович погодився не одразу.

Ірина бачила це по його обличчю.

— Це обмін досвідом, — пояснював французький організатор.

Клер перекладала.

— Який саме досвід вони хочуть обміняти? — тихо запитав Борис Андрійович.

— Вас чують, — сказала Ірина.

— Нехай.

Зрештою відпустили чотирьох.

Ірину.

Сашка.

Світлану.

Костюка.

Віктор Семенович пішов із ними.

Клас почався нормально.

Станок.

Plié.

Tendu.

Ірина розслабилася.

Це була мова, яку всі розуміли без перекладача.

Відмінності були.

Інше épaulement.

Інший темп.

Десь руки здавалися Ірині занадто вільними.

Десь ноги — недостатньо чистими.

Але це був балет.

Після класу почалася невелика репетиція з французьким хореографом, П'єром Делоном.

Він був років п'ятдесяти.

Лисуватий.

Невисокий.

Говорив тихо.

Клер стояла поруч.

Він дав комбінацію.

Ірина вивчила з першого разу.

Зробила.

П'єр сказав:

— Добре.

Потім:

— Ще раз.

Вона повторила.

— Ні.

Ірина зупинилася.

— Що не так?

Клер переклала.

П'єр:

— Все правильно.

— Тоді що не так?

Він підійшов.

Показав перехід.

— Тут.

Ірина повторила.

— Ні.

— Що?

П'єр подумав.

Потім сказав:

— Як би ви зробили?

Ірина подивилася на Клер.

— Що саме?

— Цей перехід.

— У якому сенсі?

Клер усміхнулася.

— Як вам хочеться.

— Але він його поставив.

Клер переклала.

П'єр відповів:

— Так. Тепер хочу подивитися ваш.

Ірина не зрозуміла.

Не мову.

Завдання.

— Мій що?

— Варіант.

— Я не знаю.

— Спробуйте.

Усі чекали.

Це почало дратувати.

— Я можу зробити так, як він показав.

П'єр почув інтонацію.

— Je sais.

Я знаю.

Він відійшов.

Ірина стала на початок.

Музика.

Перші рухи.

Перехід.

Вона зробила те саме.

П'єр зупинив.

— Ні.

— Я не вмію вигадувати хореографію.

Клер переклала.

П'єр:

— Я не прошу хореографію.

— А що?

Він подумав.

— Рішення.

Ірина хотіла піти.

Серйозно.

Їй було соромно.

Світлана стояла біля дзеркала.

Сашко дивився на підлогу.

Віктор Семенович — на годинник.

Ірина відчула себе десятирічною перед комісією.

Постав п'яти.

Підніми руку.

Повернись.

Правильно.

Неправильно.

Тільки тепер їй чомусь не казали, що правильно.

— Ще раз, — сказала вона.

П'єр кивнув.

Музика.

До переходу залишалося чотири такти.

Три.

Два.

Ірина раптом зробила не те.

Не велике.