Глава 3. Архітектори

Сьомого травня частині групи дали квитки на виставу в Паризькій опері.

Коли Віктор Семенович сказав це за сніданком, Ірина мало не перекинула чай.

— В Оперу?

— Так.

— Garnier?

— А скільки в Парижі опер? — спитав Сашко.

Віктор Семенович підняв очі.

— Ви серйозно хочете, щоб я відповів?

Сашко замовк.

До вечора Ірина поводилася так, ніби їй байдуже.

Не дуже успішно.

Палац Гарньє вона бачила на фотографіях.

На фотографіях не було запаху.

Старе дерево.

Оксамит.

Пил.

Парфуми.

Люди.

Коридори.

Позолота, якої було стільки, що в якийсь момент вона переставала здаватися розкішною й ставала просто кольором.

Ірина стояла під стелею й дивилася вгору.

— Закрий рот, — сказала Марина.

— Він закритий.

— Майже.

Їх провели на місця.

Програма була не такою, на яку Ірина чекала.

Не класика.

Не «Жізель».

Не «Лебедине озеро».

Carolyn Carlson.

The Architects.

Тринадцять танцівників.

— Що це? — прошепотіла Марина.

— Зараз побачимо.

Через десять хвилин Марина знову нахилилася.

— Я все ще не розумію.

— Тихо.

Ірина теж не розуміла.

Спочатку її дратувало майже все.

Тіла працювали інакше.

Не так, як її вчили бачити тіло на сцені.

Хтось ішов.

Просто йшов.

Хтось падав.

Не «падав красиво».

Падав.

Один рух раптом обривався.

Інший починався там, де за всіма звичними правилами нічого не мало починатися.

Ірина ловила помилки.

Плече.

Стопа.

Коліно.

Вага назад.

Центр.

Чим довше дивилася, тим сильніше злилася.

Потім перестала ловити.

Не помітила коли.

Один із чоловіків стояв нерухомо.

Довго.

Навколо нього рухалися інші.

Ірина чекала.

Він усе ще стояв.

У балеті нерухомість теж могла бути рухом.

Вона це знала.

Але тут ніхто не намагався перетворити її на позу.

Людина просто була.

Коли він нарешті підняв руку, Ірина відчула рух у власному плечі.

Ніби тіло відповіло раніше, ніж вона вирішила.

Їй це не сподобалося.

Після закінчення зал аплодував.

Ірина теж.

— Ну? — запитав Сашко.

— Що?

— Сподобалося?

— Не знаю.

— Хороша відповідь.

— А тобі?

Він подумав.

— Половину часу хотілося вийти.

— А другу половину?

— Хотілося знати, що буде.

Марина сказала:

— Я б так не танцювала.

Ірина подивилася на сцену.

— Я теж.

Це була правда.

У коридорі вони знову зустріли Люка.

Він був не один.

Поруч ішла та сама дівчина із сірих гетрів.

Люк побачив Ірину й широко усміхнувся.

— Alors?

Ірина не зрозуміла.

Підбігла їхня перекладачка Клер.

— Він питає, як вам.

— Скажіть, що дивно.

Клер переклала.

Люк розсміявся.

Щось відповів.

— Каже, це комплімент.

— Я не казала, що комплімент.

Переклад.

Тепер засміялася дівчина.

Люк щось сказав довше.

Клер слухала.

— Він питає, що саме вам не сподобалося.