Глава 2. Сім хвилин

Другого дня їм дозволили прогулянку.

Не прогулянку, уточнив Віктор Семенович.

Культурну програму.

— А якщо мені культурно захочеться кави? — тихо спитав Сашко.

Ірина наступила йому на ногу.

— Мовчи.

— Я культурно мовчу.

Групу повели до центру міста.

Вони йшли парами, хоча ніхто прямо не наказував іти парами.

Так було простіше рахувати.

Париж цього ранку був світлий і холодний.

Ірина весь час дивилася на людей.

Не на будинки.

Будинки можна було побачити на листівках.

Люди були цікавіші.

Жінка років сорока їхала велосипедом у спідниці.

Чоловік у костюмі стояв біля кав'ярні й пив щось із маленької чашки.

Двоє робітників сперечалися біля вантажівки.

Дівчина в яскраво-зелених панчохах переходила вулицю.

Марина тихо сказала:

— Я б таке не вдягнула.

— Я теж.

Вони пройшли ще десять метрів.

— Хоча ноги в неї хороші, — додала Марина.

— Нормальні.

— Хороші.

— Коліна важкі.

Марина подивилася на неї.

— Ти вже й перехожих приймаєш у трупу?

Ірина засміялася.

Їм дали двадцять хвилин у великому магазині.

Віктор Семенович повторив:

— Самостійно з поверху не йти. Зустрічаємося тут о дванадцятій десять.

Ірина не знала, куди дивитися.

Не тому, що речі були прекрасними.

Частина була страшна.

Яскраві блузки.

Дивні широкі штани.

Взуття на платформі, в якому вона відмовилася б навіть стояти.

Але всього було багато.

Не дві спідниці.

Двадцять.

Не один крем.

Полиця.

Не «є» або «нема».

Обирай.

Ірина взяла в руки синю хустку.

Подивилася ціну.

Поклала назад.

— Дорого? — спитала Марина.

— Для шматка тканини — так.

Марина знайшла помаду.

— Мамі.

— Твоя мама фарбується?

— Почне.

Ірина теж хотіла щось купити матері.

Не знала що.

Потім побачила маленьку коробочку мила.

На ній були намальовані фіалки.

Бабуся любила фіалки.

Ірина взяла коробочку.

І відразу згадала яблуко.

Їй було одинадцять.

В інтернат у неділю приїхала Ларисина мати.

Привезла домашні пиріжки й сітку яблук.

Шість дівчат у кімнаті дивилися на сітку так, ніби всередині лежало золото.

— Мама сказала поділити, — оголосила Лариса.

Поділили.

По два.

Одне Лариса з'їла відразу.

Друге поклала в тумбочку.

Вночі Ірина прокинулася голодна.

У них був важкий день.

Клас.

Загальноосвітні предмети.

Репетиція.

Вечеря — манна каша, яку Ірина ненавиділа.

Вона лежала й думала про яблуко.

Не своє.

Ларисине.

Знала, де воно.

Потім встала.

У темряві відкрила тумбочку.

З'їла половину.

Хотіла залишити половину.

Це здалося ще дурнішим.

Вранці Лариса запитала:

— Ти брала?

— Ні.

Лариса подивилася на неї.

Ірина чекала.

— Добре, — сказала Лариса.

Вони не говорили про це до шістнадцяти років.

У шістнадцять Лариса випадково згадала:

— Ти ще винна мені яблуко.

Ірина мало не впустила чайник.

Тепер вона стояла в паризькому магазині з милом у руці й думала, що деякі речі люди пам'ятають набагато довше, ніж заслуговують самі речі.

— Іро.

Вона повернулася.