12

В останні дні лютого всі бігали, мов ошпарені, в передчутті початку конкурсу “Зерна душі”. Офіціанти несли з хімчистки святкову уніформу та гарно виписували крейдою меню. Баристи ретельно відмивали своє обладнання, а кухарі обережно розставляли випічку у гарненький посуд. У всіх закладах – і навіть надворі – витав солодкий аромат свята та карамелі. Люди з нетерпінням очікували особливих смаколиків та напоїв, щоб спустити на них половину лютневої зарплати, але найбільше вони жадали атмосфери.

- Меланіє, може краще все ж я це зроблю? – рудоволоса кучерява Даша схвильовано тримала драбину, на верхню сходинку якої вилізла власниця кав’ярні.

- Все гаразд. Майже закінчила, - відповіла Мел, зосереджено нахмуривши брови при зав’язуванні вузла. – Ну от, готово. – Переможно усміхнулась вона.

- Чудово, а тепер злазьте, - Даша полегшено зітхнула, коли власниця почала спускатися.

- Ну що, гарно? Рівно висить? – Мел прискіпливо оглядала традиційну щорічну вивіску “Почесний учасник конкурсу “Зерна душі””, що прикрашала вхід. – Чи може, отам ще підправити? Так, трохи потрібно підтягнути лівий бік. Тримай мене.

- А може, не варто? - Даша схилила голову, дивлячись на вивіску. – Все виглядає чудово, я не бачу відхилень.

- Тримай кажу, бо лізу, - сказала Мел і почала підніматись по драбині.

Рудоволоса зітхнула і поквапилася притримати, бо власниця швидко рухалася:

- Обережніше, Меланіє, Ви ж на підборах.

- Та все гаразд. Не переймайся, - Мел хвацько розмотувала вузол. – Я лишень тут трохи підтягну і все гаразд буде. Лишень трохи підправлю. Зовсім трішечки.

- Як справи? – почувся чоловічий голос знизу.

- Ед! Я на тебе не чекала, – Мел надто сильно перехилилася, через що ледь не втратила рівновагу.

- Я ж кажу: обережніше! – стривожилась Даша, сильніше вчепившись у драбину.

- Вирішив зробити сюрприз, - усміхнувся хлопець і ступив декілька кроків назад, щоб оглянути вивіску. – Отак гарно і рівно.

- Так? – перепитала Мел.

- Так, саме так і вузол гарний, - підтвердив Ед. – А тепер спускайся: тобі там бути небезпечно.

- Та нормально мені там, - пирфнула дівчина, переставляючи ноги по драбині. – Ану дай гляну, - вона стрибнула, підбігла до місця, де стояв хлопець, та знову прискіпливо оглянула вивіску. – Мені здається, що потрібно підправити…

- Все рівно, заспокойся. Нічого підправляти не потрібно, - Ед підбіг до Даші. – Куди віднести драбину? – і пішов у напрямку, який вказала дівчина.

- Нахаба, - жартівливо мовила Мел, спостерігаючи як він йде.

- А як на мене, милий, - усміхнулась Даша, підійшовши до неї. – І давно ви разом?

- Що? Та ми не разом. Просто випадково познайомилися і зав’язалася непогана дружба.

- Так, звісно, саме так зазвичай і відбувається. Просто дружба, - хитро усміхнулася рудоволоса.

- А навіщо вам це? – пролунало запитання зсередини закладу.

- Ти про що? – запитувала Мел, заходячи до кав’ярні разом з Дашою.

- Я про он ту штуку, - Ед вказав пальцем на проектор під стелею. – Навіщо вона вам?

- Ми вирішили обіграти порожні чорні стіни, - Мел усміхнулась і увімкнула проектор у розетку, від чого по певних відрізках стін забігали маленькі дивні білі створіння, що весело грались один з одним як тварини. – Отака от гра. Як на мене, це весело. Такі проектори розміщені на кожному куті приміщення і відповідають за певний відрізок.

- А це крута ідея, - Ед із захопленням оглядав стіни, по яких бігали дивні створіння і одне з них навіть махнуло йому рукою. - Привіт, - заворожено махнув він у відповідь.

- Гаразд, на сьогодні досить казки, - Мел все вимкнула і зустрілася із щирим смутком в очах Еда. – Ти це переживеш. – А тоді звернулася до Даші. – То до завтра все готове?

- Так, все приготовано, прибрано і прикрашено, - задоволено усміхнулася рудоволоса. – До речі, хочу сказати, що Катя дуже відзначилася. Це незвично, але така працьовитість приємно тішить.

- Гаразд, запам’ятаю, - Мел востаннє переглянула список справ на сьогодні в нотатнику і, не виявивши невиконаних, мовила. – А тепер можеш йти додому і я теж піду. Дякую тобі. Замкнеш тут все?

- Так, звісно, до побачення.

- До побачення, - дівчина попрямувала до свого авто.

- Може, - наздогнав її Ед, - подивимося якийсь фільм разом?

- Поводишся наче підліток, - усміхнулася Мел. – Мені потрібно добряче виспатися, бо завтра моє лице світитиметься на більшості фотографій. Потрібно бути гарною.

- У тебе це завжди чудово виходить, - мовив хлопець.

- Але сьогодні я справді не можу, проте дякую за пропозицію, - вона відчинила дверцята і сіла в автомобіль. – Можливо, колись погоджусь. – Грайливо усміхнувшись, Мел поїхала.

“Гаразд, знову не вийшло. Вона жах яка зайнята цей тиждень, але нічого. Ми знайдемо спільну мову,” – розмірковував Едуард, прямуючи до авто.

- - -

Найпершого весняного понеділка Меланія вирішила взути яскраві жовті черевики, щоб додати більше настрою собі та й іншим людям. “Зима завжди минає і квіти знову розцвітають. Не варто забувати про це,” – усміхнулась вона собі в дзеркало перед виходом. Традиційно минулорічний переможець каже декілька слів в перший день конкурсу, а оскільки Меланію і без того люблять журналісти, уваги преси їй сьогодні точно не уникнути.

Едуард зустрів її біля кав’ярні, коли ще нікого не було.

- Ти чого тут так рано? – здивувалася Мел.

- Вирішив приїхати швидше і трохи підтримати тебе. Думаю, це не буде зайвим.

- Дякую, - дівчину щиро здивував такий жест, - це мило.

- До речі, - він забрав руки з невеличким букетом жовтих тюльпанів з-за спини, - це тобі. Я не знаю, які твої улюблені, але ці під колір твого кафе і, - хлопець усміхнено зиркнув на її ноги, - твоїх черевик.

- Вони дуже гарні, - Мел радісно пригорнула квіти до себе, - це справді дуже приємно. Не думала, що ти такий.