7

- Віоло, та виходь уже нарешті! – розлючено стукала у двері ванної Вероніка.

- Ще трохи, - крикнула молодша сестра.

- Ти це казала пів години тому! – Вероніка вдарила двері ногою. – Ми через тебе запізнимось на відкриття кав’ярні Мел!

Віола закотила очі і, не поспішаючи, дофарбувала стрілки, усміхнулася собі в дзеркало, а вже тоді вийшла:

- Навіщо так репетувати?

- Бо не лише ти в цьому домі хочеш бути гарною, - гаркнула старша сестра і зачинила двері.

- Ти раніше не сильно переймалася своїм зовнішнім виглядом, - говорила Віола, спершись на стіну і підпилюючи нігті. – Там має бути хтось особливий?

- Так, преса, - почувся голос з-за дверей. – Журналісти заслуговують бачити в мене почищені зуби.

- Ой так, багато люду має зібратися, - задумалась Віола, - і як Мел це все витримує…

- Так, мабуть, тяжко бути тим, на кого всі рівняються, - гукнула сестра крізь двері.

- Та ти ж знаєш, як її не любить той Vox, а його сайт доволі популярний. Власне, він мені подобається, але ця упередженість стосовно Мел… незрозуміла і тому трохи відлякує. Цікаво, що він напише цього разу. А ти як думаєш?

- Я думаю, що ми запізнимося з такими темпами, - буркнула Вероніка, вийшовши. - От бачиш: п’ять хвилин і все – саме стільки треба проводити у ванній кімнаті, коли живеш не одна. – Вона злісно поспішила на кухню, додавши. - До речі, так, жити вдвох це означає, що ми їмо вдвох, отже, і продукти маємо купувати вдвох.

- На що ти натякаєш? – вигукнула Віола зі своєї кімнати.

- На те, що хтось постійно з’їдає мій улюблений зефір, який я бережу для крайніх випадків, і не купує собі свого, - крикнула старша сестра.

- Ну… вибач, - гукнула Віола.

Вероніка закотила очі, відпила чаю і пішла до своєї кімнати продовжувати збиратись, по дорозі відчинивши двері до сестри:

- За оплату комуналки я взагалі мовчу. Навчись не забувати, що ти живеш не одна.

- …а з злим занудним монстром, - доповнила Віола, коли двері зачинились.

- - -

Відкриття нової кав‘ярні Меланії Дюк стало визначною подією, тому чимало людей зібралися біля входу, прикрашеного повітряними кульками. Проте більшого захоплення у людей все ж викликала сама власниця, а особливо її красень-наречений. Мел за роки роботи у цій сфері навчилась вгамовувати хвилювання перед журналістами, а коли поруч стояв Андріан у чудовому костюмі під колір її сукні, упевненості все більшало.

- Ця сукня надто симпатична. Я хочу Вас украсти прямо зараз, - прошепотів він їй на вушко.

- Боюсь, мій наречений заперечуватиме, - усміхнулася вона, а тоді ступила крок уперед і звернулася до всіх. - Я безмежно вдячна всім, хто прийшов сьогодні підтримати мене, адже для мене це дуже важливий день. Над цією кав’ярнею я працювала місяць і цілий місяць була затятим ворогом своїх співробітників, бо змушувала їх все робити ідеально. Проте зараз нарешті можна видихнути. Також не забувайте, що вже о 20:00 відбудеться справжня вечірка на честь відкриття. Вхід для осіб віком від 18 років вільний. А зараз, пані та панове, ласкаво прошу вас, - дівчина урочисто відчинила двері закладу і стала осторонь.

Допоки звичайні клієнти насолоджувалися знижками на честь відкриття, Меланію та Адріана оточила зграйка журналістів.

- Пані Меланіє, скажіть, що Вас надихнуло на створення ще однієї кав’ярні? – вигукнув один журналіст, тицяючи мікрофон з червоною ручкою.

- Власне, це була моя давня мрія. Я довго керувала лише тим, що створили мої батьки. Потрібно рухатися вперед, - ввічливо усміхалася вона.

- Яка родзинка у цій кав’ярні? – запитував той самий чоловік.

- Тут така сама велика кількість любові і квітів, як і в інших, проте дещо змінене меню і упакування замовлень, - продовжувала усміхатися Мел, проте Адріан непомітно ледь штовхнув її ліктем. – І, звісно, особливістю є те, що саме для цієї кав’ярні фірма мого нареченого випустила серію максимально тонкого посуду з фантастичними візерунками.

- Ви неймовірно гарна пара, коли все ж відбудеться ваше весілля? – нетерпляче запитала якась дівчина, тицьнувши цілком жовтий мікрофон Адріану.

- Весілля відбудеться в кінці лютого. Так, вже зовсім скоро. Ми з нетерпінням чекаємо цього, - він поклав руку на талію Меланії.

Після розпитувань журналістів дівчина перекинулася декількома словами з Віолою та Веронікою, які прийшла підтримати її, хоча й трохи запізнилися, та піднялася на другий поверх, де на неї за столиком вже чекав дядько Всеволод.

- Дитинко, цей день нарешті настав. Вітаю тебе, - кинувся обійматися він.

- Я така рада, що тобі вдалося прийти, - раділа Мел. – Ти все тут оглянув? Я ніде не напартачила? Можливо, помилка у якійсь назві в меню чи недостатньо серветок на столах?

- Все просто чудово, не переймайся. І не один я так вважаю. Ти роззирнись, - він махнув рукою на молодь, яка безперервно щось записувала і знімала на телефон, - певно, вже всі соцмережі завалені фотками цього закладу. Ти нарешті можеш трохи розслабитися, - дядько хитро підморгнув. – Може, замовимо шампанського?

Меланія розсміялася:

- По-перше, ще надто рано, а по-друге, після моїх недавніх посиденьок я вже ніколи не питиму.

- Яких ще посиденьок? – ззаду неочікувано підійшов Адріан і простягнув руку Всеволоду. – Вітаю Вас, давно не бачилися, - він відсунув стілець, сів і усміхнено перепитав. - То про які посиденьки йде мова?

- Та ми з подругами в суботу трохи розважилися. Нічого особливого, - усміхнулася Мел.

- Якщо нічого особливого, то чому ти не…

- То, Адріане, Ви самі цього разу приїхали? – вчасно вставив слово дядько Всеволод. - Не бачу Вашої чарівної помічниці Кіри.

- Так, цього разу самий, - переключився хлопець. – Кіра не змогла, бо невдало послизнулася минулого тижня і зламала ногу.

- Сподіваюсь, Вам не надто сильно її бракуватиме, - багатозначно зиркнув дядько.