6

Ельвіра тремтячими руками вийняла ключі, поспіхом шукаючи потрібний. Зайшовши до квартири, вона не втрималась під вагою власних сліз і, притулившись до дверей, сповзла на підлогу. У блискучій маленькій сумочці дзенькнув телефон. З невідомого номера (Еля була впевнена, що це від Жені) надійшло смс: “Я знала, що в тебе не вийде.” Вона відкинула сумочку з телефоном по підлозі до барної стійки на кухні.

- Так, не вийде! Так, чорт забирай, у мене не вийшло, бо я не хвойда! Я не така! – розпачливо вигукнула Еля, затинаючись.

Вона обхопила голову руками, стискаючи волосся і голосно хлипаючи. Сльози продовжували литися, розмиваючи її грубі чорні стрілки, а дівчина сиділа наче в трансі, судомно скидаючи з ніг підбори.

- Навіщо я на це пішла? Чому прийшла до неї тоді? – шепотіла вона сама до себе. – Заради грошей? Через якусь дурнувату впертість дізнатись правду і спробувати заробити на ній? Чорт забирай, Еля! Що б сказав твій тато, якби був живим або мама, якби була поруч, а не в якійсь Португалії?!

Ельвіра сумно схилилася на підлогу, скрутившись колачиком у своїй короткій блискучій сукні. У голові виринали спогади розмови з Женьою, коли вона прийшла до квартири її сестри.

- То чого тобі треба? – запитала руда, сидячи навпроти неї за кухонним столом.

- Правду про.. твою роботу, - трохи тремтячим голосом мовила Еля.

- Яку ще роботу? Кажи як є, у мене нема часу.

- Ти.. хвойда?

Хвилину Женя вдумливо зміряла її очима і зрештою кинула:

- Це провокативне запитання, я не відповідатиму. Тобі нема чого тут ловити, а в мене нема настрою щось тобі пояснювати.

- Але ж ти сама мене впустила…

- І щойно пошкодувала про це, - буркнула рудоволоса, встаючи. – Все, інтерв’ю завершилось, не почавшись.

- Але ж ти не розумієш, я не просто так, - пояснювала Еля, коли Женя підійшла до неї, щоб вигнати. – Мені потрібні гроші.

- То влаштуйся офіціанткою, розвозь їжу, розкладай одяг чи товар. Займайся чим завгодно, але не цим! – вибухнула Женя, злісно розмахуючи руками.

- Але ж ти…

- Що я? Врятувала колись свій зад цією професією? Оплатила навчання і забезпечила собі майбутнє? Це лише на перший погляд так, - рудоволоса глибоко видихнула, щоб опанувати себе. – Послухай: тобі це не потрібно. Ти напилась лишень через те, що друг зробив тобі боляче. Ти надто слабка для цієї професії… і для життя в цілому, – вона стала біля дверей, що виходили в коридор. – Тобі час. Повір: це на краще.

- Чому ти відмовляєш мене? Яке тобі діло до мого життя?

- Бо я б… я б хотіла, якби хтось колись відмовив мене. А чому ти так рвешся? У тебе життя не настільки паскудне.

- Мені… мені потрібні гроші на освіту, - крізь зуби мовила Еля.

- Он воно як, - брови Жені піднялись. – То ти вирішила заробити на навчання тим, через що зазвичай прогулювала? Яка гірка іронія, - вона з насолодою дивилась, як Еля мовчки ковтнула її колючі слова. – А чорт з тобою. Я намагалася тебе відмовити, але дійсно… мені до тебе ніякого діла нема. Один клієнт. Один однісінький. Це наче тестування. Деталі напишу в смс пізніше. А зараз йди і ще раз добряче подумай.

Біля дверей Еля спинилась і запитала:

- Ще дещо. Чому тоді в готелі ти поводилась так… налякано?

- Мені було соромно, - рудоволоса пристально дивилася на неї і її зіниці вперше затремтіли. – Це, мабуть, смішно, але мені дійсно було соромно. Завжди хочеться забути свої гріхи, а коли дивишся в дзеркало чи в очі іншої людини… бачиш своє відображення і розумієш, що… тобі не здалося, ти дійсно настільки жахлива.

Еля підвелася і поглянула в дзеркало, що висіло на стіні ліворуч від неї. Вона здивовано роздивлялася своє обличчя, викривлене істерикою і розпачем, а найбільше її вразили очі. Вони були порожніми лише на половину…

- Може, я ще не втратила себе… - прошепотіла вона. – Може, я насправді не така жахлива і ця думка… думка про такий брудний заробіток… може, вона не настільки отруйна і я ще маю шанс?

Прозвучав короткий стук і двері легенько прочинились.

- Тільки не вбивай мене, будь ласка. Тобі точно сподобається, - говорив чоловік, який зайшов спиною вперед, тримаючи в руках якусь картонну коробку. – Ну ти глянь яка милота! – вигукнув він, усміхнено обернувшись, проте його усмішка одразу згасла, коли Еля втупилася в нього нерозуміючими втомленими заплаканими очима. – Е… привіт.

Дівчина мовчки спостерігала, як золотоволосий хлопець зачинив двері та поставив картонну коробку на підлогу біля входу, роззувся, а тоді підійшов ближче і сказав:

- Мене звати Свят. Я працюю з Едуардом в одному кабінеті. Це ж його квартира, так? Бо я тут дещо приніс йому.

- Його немає, - тихо мовила Еля. – Ну тобто, так, він тут живе, але зараз його немає. Він… на побаченні, здається.

- Оу, як цікаво, - намагався залишатися спокійним Свят, споглядаючи зарюмсану дівчину. – А ти, мабуть, його сестра Ельвіра, так?

- Еля, - так само тихо сказала вона і пішла до дивану. – Ти можеш залишити свою коробку тут. Я передам йому.

Хлопець хотів полегшено видихнути і пошвидше зникнути, бо ця дівчина видавалася йому вкрай дивною, проте…

- А може, ти хочеш чаю чи.. ще чогось? – говорив він, спостерігаючи як вона натягує плед на голову. – Можливо, щось міцніше…

- Чаю, - пролунав слабкий дівочий голос.

- Дякувати Богу, - полегшено видихнув хлопець і пішов до чайника, - бо я алкоголь взагалі не переношу. Завжди жартую про те, що краще підхоплю якесь венеричне захворювання, аніж дозволю цій гидоті отруювати свій мозок.

Свят усміхнено озирнувся і помітив, як Еля сиділа, закутавшись у плед, і розбитими очима дивилася на нього. Він підійшов до неї і лагідно промовив:

- Слухай, а може тобі… піти перевдягнутись у щось зручне, бо я краєм ока бачив твою сукню, коли зайшов. Вона безперечно гарна, проте зараз тобі потрібне щось зручніше, як на мене…

- Гаразд, - кволо мовила Еля і почала підійматися.