1

Червоний рюкзак гнівно приземлився на підвіконня, відбившись від віконного скла.

- Відчепіться всі від мене! – вигукнула брюнетка, з шумом зачинивши двері деканату.

Вона глибоко видихнула, пройшлась у бік свого наплічника і опустилась на підлогу, обгорнувши свої коліна руками.

- Трясця вашій матері… - прошепотіла дівчина, схиливши голову на свої чорні штани карго.

Зацокотіли підбори, відчинилися двері і перед нею виросла Віта Яківна, куратор:

- Елю, не час спати у такій ситуації. Вставай давай, ще все можна вирішити.

- Дуже кумедно чути від Вас таке, Віто Яківно. Як на мене, там все вже давно вирішено, - звинуваченим тоном промовила дівчина.

- Ельвіро! Не забувай з ким ти розмовляєш!

Еля різко стрепенулася і стрибнула на ноги від такого неочікуваного звернення від завжди приязної Віточки. Жінка ступила крок до неї й суворо сказала:

- Ніхто не змушував тебе прогулювати пари і завалювати навчання. І не треба захищатися роботою, от не треба. Ти прекрасно усвідомлюєш свою провину, - а потім, як завжди, додала наче материнським тоном. - Просто… визнай свою неправоту, Ельвіро. І… вибачся. Тебе зрозуміють, повір. Один рік ти якось протягнула, отже, не варто зупинятися на половині другого курсу. Якщо ти просто…

- Послухайте от не треба тут цього! – різко відрубала Еля. - Ви до мене добре відноситеся і я Вас поважаю, але для них, - дівчина тицьнула у двері за спиною куратора, - я давно порожнє місце. У мене не вірять… Розумієте? Ніхто взагалі! І це рішення… про виключення. Знаєте, не те щоб я хотіла, щоб мене вигнали, хоча це, мабуть, заслужено… я дійсно хотіла вчитися і сама обрала економічний факультет, але потім все якось… не туди звернуло… мій переїзд у інше місто і від’їзд мами за кордон… і… – зрадницькі сльози почали повільно проступати наче кров на щойно зробленому глибокому порізі. – Вибачте, я не збиралася розповідати Вам історію свого життя… - дівчина різко розвернулася до вікна.

На обличчі Віти Яківни майнула легка усмішка і вона поставила теплу руку на тремтячі плечі дівчини в знак підтримки:

- Твоя проблема в тому, що ти забагато очікувала і тому надто швидко розчарувалася. Якщо тобі не байдуже, то покажи це. Спробуй хоча б раз поборотись і досягти хоч чогось, адже не можна так легко здаватись, так? Навіть контрольну з математики можна перескладати декілька разів…

- Але ж це не контрольна з математики, - перервала куратора Еля.

- Так, це серйозніше, але це не означає, що потрібно здаватися. Ну ж бо, Ельвіро, ходімо поговориш з ними всіма ще раз.

- Гаразд, - тихо прошепотіла дівчина, витираючи сльози.

- Підеш?

- Так, я піду, - обернулася вона до Віти Яківни, легко усміхнувшись. – Дякую Вам. Ми ще обов’язково вип’ємо разом на моєму випускному.

Зітхнувши, Еля поправила чорну парку на собі та поволі увійшла у відчинені двері з табличкою “Деканат”, хоча по відчуттях це був вхід у значно гарячіше місце. “Блін, знову забула!” Вона різко ступила назад і забрала свій рюкзак з рук усміхненої Віти Яківни.

- Ех, Ельвіро, це в тобі незмінне, - лагідно промовила жінка.

- - -

- То тебе перевели на платне? – запитав хлопець, уважно спостерігаючи за Ельвірою.

- Так, перевели, - мовила дівчина, насипаючи корм рибкам у невеличкий акваріум. – Хоча я уявлення не маю де взяти стільки грошей. Максе, а може ти позичиш?

- Я? А звідки в мене стільки? - усміхнувся парубок, зручніше вмостившись на ліжку співмешканки Ельвіри.

- Ну як звідки. Ти ж у нас станеш видатним барменом..

- Власне, я вчусь на економіста і планую бути успішним бізнесменом.

- Ой та кому потрібний той бізнес! У тебе ж природний талант змішувати напої. Не марнуй його! – серйозно говорила Еля, затискаючи сигарету зубами. – Хоча знаєш, так, стань бізнесменом, а потім пригощай всіх своїми коктейлями і тобі ніхто не зможе відмовити. Даю гарантію. Тоді весь світ буде біля твоїх ніг, а я… - вона почала підносити запальничку до рота, як Макс забрав її в неї.

- А ти сидітимеш у в’язниці за куріння у громадських місцях, - закінчив її речення хлопець. – Вам же нову пожежну сигналізацію встановили минулого тижня, суперчуттєву. Ти що, забула ?

- Ох… - сумно протягнула Еля, обвівши поглядом датчики диму на потрісканій стелі своєї гуртожицької кімнати. – Так, забула. І як я могла… Дякую, Максе, знову врятував мене.

Він дійсно подобався їй, але ну, знаєте, не в тому сенсі. Макс хороший надійний друг, який давав їй списувати ще з першого курсу і Елі цього було достатньо. Але зараз, дивлячись на нього у приглушеному світлі настільної лампи, вона помітила як по-особливому виблискує його волосся і як доречно він вдягнений в чорні джинси й сорочку… хоча, мабуть, він завжди так одягнений, а вона лишень зараз помітила. Взагалі, Еля, мабуть, дійсно мало по-справжньому дивилася на Макса, бо постійно була в якихось далеких думках. А зараз ось він, один з найрозумніших і найвищих у групі, перспективний економіст, вмілий бармен з хорошим почуттям гумору, в її кімнаті, в напівтемряві з очима повними розуміння. І вона вже ладна була закушувати губу в передчутті продовження цього вечора, як Макс поставив цілком дурнувате запитання, яке зіпсувало мить і вкотре нагадало, чому вони лише друзі.

- То…ти розкажеш братові?

- Еду? Ти з глузду з’їхав? Та нізащо! Краще бути з’їденою акулами, - Еля сумно виринула з солодких думок і повернулася до реального світу, де Макс це лише Макс.

- Чому ж ти так різко? Він же твоя найрідніша людина.

- А ти б своїм батькам розповів? – з викликом запитала дівчина.

- Мій батько лейтенант поліції, тому я завжди дуже обережний з тим, що розповідаю йому.

- Ну от!

- Та годі. В тебе крутий брат, - пирхнув хлопець.

- Максе, ти так кажеш лише тому, що він дав побавитися тобі своїм класним шейкером рік тому і відкрив твій потаємний талант.