Ashes of Eden

Будинок Френкі. 20:59

- Як чудово почуватися вільною, а не закутою в ланцюги, не закритою в клітці чи печері Чистилища. О, цей чудовий, чудовий світ, – Анахіт глибоко вдихнула та видихнула. Дівчина потяглася, і тут у всьому кварталі не стало світла. - Ох, вибачте. Не розрахувала силу.

- Досі вважаєш її визволення гарною ідеєю? – з обуренням в голосі запитав Михаїла Кем.

- Анахіт, - Михаїл підійшов ближче, - нам потрібна твоя допомога.

- Які чудові квіти! - Анахіт, пропустивши повз слова архангела, вийшла з кола і підійшла до червоних і білих троянд. Як тільки вона торкнулася їх, квіти засохли і перетворилися на прах. - О, як сумно. Я й забула, що можу так просто все знищити, – істота торкнулася троянди, і та знову виросла.

- Анахіт, - Михаїл знову звернувся до дівчини.

- Я почула і з першого разу. Я не допомагатиму вам. Швидше навпаки. Я вас знищу. За те, що вчинили зі мною.

Анахіт ляснула в долоні. На подвір'ї будинку Френкі почався землетрус. Щоб утихомирити дівчину, Кая накинула на неї ланцюг Глейпнір і скувала Анахіт.

- Ох, припиніть, - Анахіт перетворила ланцюг на пил. – Що далі? Пресвята олія?

- А це гарна ідея, – на подвір'ї з'явився Люцифер. Він облив Анахіт святою олією та підпалив її. – Чого стоїте? Забули, як стримати її? – він кинув Михаїлу та решті ангелів кристали, які могли утримати істоту. Друзі розставили їх по колу, поки Анахіт кричала від болю. За мить вогонь зник, не залишивши і слідів на тілі Анахіт.

- Ось тепер ви мене розлютили, - дівчина хотіла застосувати свої сили, але не вийшло. - Що за?

- Кристали Едему та Пекла цієї галактики наповнені величезною силою. Такою, що й тебе стримає.

- Я забула про них. Нічого, я тут недовго пробуду. Чекати я вмію, – Анахіт присіла на траву і почала наспівувати якусь мелодію.

- Є розмова, - Кем підійшов до Михаїла. - Що він тут робить?

- Розслабся, молодший братику. Я вас не чіпатиму. Поки що. Моє перебування тут, умова за якої я випустив Анахіт. За 48 годин нас тут не буде.

- То мені хтось пояснить, що тут відбувається? - втрутилася Френкі.

- Це ти маєш розповісти, що тут сталося? - злився Кем. – Чому Анахіт опинилася у тілі Данте? Навіщо ви їй допомогли?

- Кем, не гнівайся, - втрутилася Кая. – Данте має план. Вона впорається.

- Це якийсь абсурд. Ви випустили на планету одну з наймогутніших і найнепереможних істот за всю історію існування світу. Помістили її у тіло Данте. І, мабуть, щось пішло не за планом. Адже вона не може вирватися та взяти контроль над Анахіт. Ми не знаємо, чи вийде дістати її з Данте і знову розділити її душу. І ми так само не знаємо, чи жива вона, – сердився Кем.

- Мої дорогі, - м'яко мовила Анахіт, продовжуючи перебувати немов у трансі, - ваша Данте жива. Питання часу, коли я знайду її і знищу, – Анахіт ляснула в долоні, і ті спалахнули.

Ньюарк, штат Делавер. Дім Вільяма Доусона

Сонячне світло пробивалося крізь важкі темно-зелені штори. Його промінчик падав на обличчя сплячої дівчини. Від цього вона скривилася і повернулась на інший бік.

- Мила, прокидайся, - почула вона чоловічий голос.

- Ні. Я ще подрімаю, - сонно відповіла дівчина.

- Прокидайся, соня моя, - чоловік усміхнувся і поцілував сплячу красуню.

- Не хочу прокидатися, - дівчина обернулася до чоловіка. - Якщо я прокинуся, то настане сірий день. А я хочу побути з тобою, коханий.

- Даніело, - чоловік знову усміхнувся, - обіцяю, що твій день буде світлим та веселим.

- Як би я хотіла, щоб так і було, - Данте усміхнулася і поцілувала Вільяма.

- Ти не віриш своєму чоловікові?

- Вірю. Але ти лише мій сон.

- Сон? Ти про що, Даніело? Ти точно ще не прокинулася. Я найреальніша людина у світі, - Віл поцілував свою дружину. - Хіба це схоже на сон? Чи це? - він легенько вщипнув Данте за попу і усміхнувся.

- Ай! Боляче. Ти чого? Стоп. Мені не повинно бути боляче, - дівчина скочила з ліжка і відійшла подалі від Вільяма. – Хто ти? І що я тут роблю?

- Даніело, що з тобою? Це я – твій чоловік Вільям.

- Мій чоловік помер під час пожежі майже два сторіччя тому. І не називай мене Даніелою. Я Данте.

- Люба, що ти таке кажеш? Я не вмирав. Я живий, - чоловік підвівся з ліжка і підійшов до дружини. – Що з тобою сталося за цю ніч?

- Нічого доброго, якщо я тут перебуваю, - Данте вдарила чоловіка і побігла на пошуки срібного ножа. На щастя, дівчина знайшла його швидко і швидко поспішила залишити будинок. Але, вийшовши надвір, Данте застигла від побаченого. Перед нею була невелика вуличка, на якій красувалися милі будиночки, дорогою їхали карети, жителі міста були одягнені в одяг 19 століття.

- Якого біса? - запитала Данте сама себе.

- О, Даніела! Доброго ранку, - привіталася з мисливицею дівчина. – Як ся маєш? Як чоловік?

- Керолайн? Це ти? – здивувалася Данте.

- Мила, з тобою все добре? - Керолайн підійшла ближче. – Звісно, ​​це я. А ти чому у своїй білизні для сну вийшла надвір? Не годиться такій знатній дамі, як ти ходити напівголою на людях. Пішли до будинку.

- Я так рада тебе бачити, – Данте обняла подругу.

- І я рада тебе бачити. Адже я тиждень була в Англії і тільки вчора ввечері повернулася. То що, ходімо до будинку?

- Ось ти де, - до дам підійшов Вільям і обійняв дружину. - Доброго ранку, Керолайн.

- Доброго. Що ти зробив із моєю подругою, поки мене не було? Вона сама не своя.

- Нічого я з нею не робив. Я добре ставлюся до моєї коханої, - Вільям міцніше обійняв дружину і поцілував її в щоку.

- Коханої... як приємно це чути, - розплакалася Даніела.

- Пішли до будинку. Там на тебе вже чекає сніданок.

- Так, пішли. Я голодна, - Даніела попрямувала додому, але зупинилася на півдорозі. - Керолайн, приходь до нас на обід сьогодні. Поговоримо про твою подорож.

- Добре. Я прийду. Мені стільки тобі треба розповісти, – усміхнулась Керолайн.