No Roads Left

1815 рік. Португалія

- Скоро прибудуть кардинали разом із Папою. Тобі доручено вести із ними переговори.

- Мені? Чому завжди я маю вести ці нудні переговори, коли ти формуєш військові загони і ведеш їх у бій? - у замку Алмоурол, в одній із кімнат, двоє чоловіків обговорювали свої справи.

- Така твоя доля, брате, - один із них переможно усміхнувся, налив собі вина у келих і присів в одне із крісел біля великого вікна.

- Доля… Пф… - невдоволено скривився інший чоловік. - Скоріше наші звання у загоні. Але як би мені не подобалось твоє завдання, воно йде від тих, хто вище. Ми маємо слухатися наказів наших командирів, - констатував русявий чоловік.

- Не завжди, брате. Так, я знаю - благополуччя людства і всяке таке. Але задумайся: ми виконуємо ці всі накази уже два тисячоліття. Треба щось змінювати, як гадаєш? – запитав брюнет, котрий сидів у кріслі.

- Камаель, ти знову повертаєшся до цієї розмови? Усі ми прекрасно знаємо, що стається з тими, хто не виконує наказів і занадто по-людськи починає себе поводити.

- Звичайно знаємо. Ти ж постійно мені про це нагадуєш, - посміхнувся Камаель. - Твоє здоров'я, брате, - співрозмовник відпив вина з келиха.

- Ми відхилились від теми. Нагадай, хто призначив цього невігласа головою Ордену?

- Йому це дісталося у спадок від попереднього Папи. Натаніель, постарайся бути милим із ним.

- Нічого не обіцяю.

- Мало не забув, сьогодні привезуть дівчину, за якою найманці Ордену так довго ганялися.

- Ту саму? – поцікавився Натаніель.

- Так стверджує кардинал Рейс. Мені здається, що це дійсно вона. Познайомишся із нею. Мені пора йти вбивати демонів.

- Удачі, брате.

- Дякую. Вона мені не завадить, – чоловік допив своє вино і зник.

2018 рік. Единбург

- Я не відкрию тобі вхід до Ніфльгейму. І не проси, - сердився Нейт.

- Ти не єдиний, хто може відчинити ці двері. Я й сама можу. Забув? Я вже це робила, - Данте збирала найнеобхіднішу зброю для подорожі. - Цікаво, у цю пору року там теж холодно?

- Камаель пробув там сотню років. І нам невідомо живий він чи ні. У здоровому глузді чи ні.

- Якщо він мертвий, то це полегшує завдання. Я просто заберу потрібний мені артефакт і повернусь.

- Я піду з тобою.

- Якщо ти це зробиш, то ви з Кемом просто повбиваєте один одного на місці. Я піду сама. Відкривай вхід. Я готова, - дівчина сховала свої револьвери в чоботи та одягла теплу куртку.

1815 рік. Португалія

Не один день дівчина пливла через Атлантику, щоб досягти берега туманного Альбіону. Зійшовши в порту благословенної Англії, мисливиця попрямувала до свого друга Джорджа. Він привітно прийняв стару знайому. Але на нещастя Даніели, Джордж був добре обізнаний, яка нагорода чекає на людину, яка знайшла особливо небезпечну злочинницю Данте. Хлопець наступного дня здав її найманцям. Ті йому добре заплатили за допомогу. Але гроші у подальшому житті не знадобилися Джорджу. Того ж дня, ввечері, хлопця пограбували та вбили, а тіло скинули до Темзи.

Дорога до кінцевого пункту призначення здавалася Даніелі вічністю, ніби століття тому її схопили і везуть незрозуміло куди. З розмов найманців Данте дізналася, що доставити її мають у найбільш захищену фортецю Старого Світу – замок Алмоурол. Вона чула про цю фортецю, як і чула кілька разів про таємний Орден, який займається незрозуміло чим.

І ось через не одну сотню кілометрів найманці зі своєю бранкою в'їхали на територію замку. Дівчину зняли з карети, в якій вона їхала, і змінили кайдани на її зап'ястях на міцніші. Даніелу під охороною провели через весь двір фортеці та через балконну частину. На шляху їй зустрівся чоловік, який виглядав трохи доброзичливішим за похмурих найманців та охорону.

- Доброго дня, - Данте оцінила хлопця поглядом і посміхнулася, - красень.

Від такого несподіваного привітання чоловік зупинився і на мить забув, куди йшов. Мисливицю ж відвели до камери у підвалі замку.

- Симпатична, чи не так? – звернувся до чоловіка один із найманців. – Краса буває оманливою. Це Даніела Доусон – злодійка, мисливиця, проклята.

- Це ви її так довго шукали?

- Так, і нарешті знайшли. Щоправда, без сторонньої допомоги не обійшлося, - найманець прослідував за своїми колегами.

Увечері чоловік, котрого Данте зустріла дорогою до темниці, спустився до неї. Він відпустив усіх охоронців, запевнивши їх, що все буде добре, а їхня цінна бранка нікуди не втече. Данте розташувалася на твердому ліжку камери і наспівувала собі під носа якусь мелодію. Чоловік підійшов до ґрат ближче. Він уважно її розглядав, наче намагався в ній когось пригадати.

- Тебе привезли не зрозуміло куди, і замкнули у в'язниці, а ти співаєш замість того, щоб перебувати у розпачі? Дивно.

Дівчина глянула на відвідувача.

- О, це ти, красеню, - Данте побачила перед собою високого русявого блакитноокого чоловіка. - По-перше, я знаю де я, а по-друге - я тут ненадовго.

- Тут ти помиляєшся. Тебе так просто не відпустять і сумніваюся, що відпустять взагалі.

- Мене відпускати не треба. Я сама піду.

- Сама підеш? – хлопець засміявся. – Не бувати цьому.

- Такий гарний, і такий нудний. Ти завжди такий? - дівчина підійшла до гостя ближче.

- Тільки тоді, коли бачу перед собою нахабних дівчат на кшталт тебе.

- Нахабство друге щастя. А в моєму випадку, перше, красень.

- Не треба називати мене так.

- Знала б я твоє ім'я, можливо, називала б тебе на ім'я.

- Моє ім'я Натаніель. А ти Даніела, правда?

- А ось і ні. Я Данте. Приємно познайомитися, красень Нейт, - дівчина простягла через ґрати руку для рукостискання. Хлопець помітив на її зап'ясті символ.

- Не знаю, що Орден у тобі знайшов. Ти абсолютно звичайна людина, - Натаніель зібрався йти геть.

- Була б я звичайною, - дівчина присіла на тюремне ліжко, - чи змогла б я стягнути це в янгола? - дівчина крутила в руках клинок. Побачивши його, Нейт швидко почав обшукувати себе.