Broken

Кожна людина відчуває. Кожна людина відчуває усі можливі емоції. Кожна людина обирає – жити йому на повні груди, або жити задихаючись. Усі люди відчувають, але лише одиниці здатні відчувати справжні почуття.

У житті кожного є моменти, коли хочеться ширяти в небі, відчуваючи свою свободу. Змахнув крилами, і залишив сірий, страшний світ позаду, спостерігаючи за маленькими куточками світла і щастя. А бувають такі моменти, коли ти волочиш своє життя за собою, наче найважчий тягар. І тобі здається, що ось-ось ти прийдеш до своєї мети, залишиш цей тягар позаду і зможеш розправити свої крила, відчути себе вільним. Але щось обов’язково трапляється. І потім всі надії руйнуються, і ти продовжуєш тягти найважчий тягар далі.

Кажуть, людині не дано те, що вона не може витримати та пережити. Вона або ламається, або йде далі, з високо піднятою головою. Хоча, іноді на важкому, тернистому шляху зустрічаються інші люди, люди-помічники, світлі люди, які роблять твою дорогу не такою важкою. Вони готові розділити твою ношу. Але допомога таких людей приходить не завжди вчасно.

Мене звуть Данте і я – зламана людина.

Все почалося у далекому 1803 році. Юній дівчині було двадцять один, і вона була готова підкорити весь світ. У неї було все, чого можна тільки бажати: прекрасний будинок, коханий чоловік, маленька донька, хороший статус в суспільстві. Та все колись завершується.

Моє справжнє ім'я Дарина. Родом я з невеликого села, що на Заході України, зараз на Заході України. Раніше це була територія зовсім іншої держави. Але це не такий важливий факт.

Росла я у звичайній сім'ї селян, для яких земля була всім у житті. Воно й не дивно – саме вона годувала нас.

Пам'ятаю, як ми зі старшою на два роки сестрою маленькими бігали пшеничним полем (за що неодноразово були покарані). А як ми любили насолоджуватися стернею! Цей запах неможливо не любити.

Крім сестри було в мене двоє старших братів і ще одна молодша сестра. В усіх в селі було не менше трьох дітей. Не знаю чому так. Можливо, давалася взнаки відсутність нормальних контрацептивів, або висока побожність людей (адже аборт це вбивство), або ж просто потрібні були помічники по господарству. Я схиляюся до останнього варіанту.

Жили ми добре. У всякому разі нам всього вистачало. І не важливо, що мама наша завжди ходила у багато разів штопаному одязі, а батько в рваному взутті. Діти їх завжди були нагодовані, одягнені, обігріті.

Все було добре, аж поки батько не вирішив, що жити ми так більше не будемо. Від сусіда він почув, що дехто з наших односельців їде шукати кращого життя далеко за межі села, губернії та держави.

Мені було тринадцять років, коли ми покинули наше село і поїхали на Захід. Було дуже важко. Не всі пережили цю подорож. За два роки померла молодша сестра. Нашим кінцевим пунктом була Англія, а звідти ми мали переправитися до Нового світу, про який ніколи раніше не чули. Плили ми довго (принаймні мені так здавалось), перебували в нелюдських умовах. Один із братів не витримав. Сім'я стала на одну людину менша. Найстрашніше було, коли тіло братика просто викинули у воду. А це почуття безпорадності, коли твій брат помирає у тебе на руках, а ти нічим не можеш йому допомогти – це найгірше від усіх почуттів.

Ми прибули до Нью-Йорку. Оселилися в якомусь напіврозваленому бараку. То були жахливі роки. Коли нам було шістнадцять років, ми з сестрою втекли з дому, і знайшли роботу служниць у однієї багатої сім'ї. Нам пощастило. Ставилися до нас добре. Але казка закінчилася, коли моя сестра захворіла на сухоти. Нас вигнали з дому. Через якийсь час Марія померла. Я залишилась одна. Через рік поневірянь і голоду я опинилася в Делаварі. Там я зустріла свого майбутнього чоловіка Вільяма. Я блукала вулицею, сподіваючись, що зможу знайти хоч скоринку хліба. Я й досі не знаю, чому він звернув увагу на мене. Виглядала я жахливо: дуже худа, в рваному одязі, з якимось пташиним гніздом на голові замість волосся, а коли востаннє нормально милася, так навіть і не пригадаю. Він пожалів мене і забрав до себе. Він був багатий. За п'ять днів до нашої зустрічі у Вільяма померли батьки та залишили йому не маленьку спадщину. Він виходив мене, привів до тями. Я почала вивчати англійську (Вільям знайшов людину, котра змогла навчати мене) і за кілька місяців вже могла говорити вільно. Я так і лишилася жити у Вільяма. Працювала служницею. Через деякий час я зрозуміла, що закохана в господаря. Я так ще ніколи не любила, а як я була щаслива, коли дізналась, що це взаємно. За рік ми одружилися. Вільям зробив мені документ, за яким я стала Даніелою Доусон, уродженкою Великобританії. Вільям допоміг мені знайти батьків, але було вже пізно. У живих залишився лише брат Матвій. Ми забрали його до себе. Мій чоловік допоміг йому адаптуватись і знайшов братові гарну роботу. Я навчила Матвія англійської. Це були одні з безтурботних двох років мого нікчемного життя. Далі я була ще щасливіша – дізналася, що вагітна. Я дуже хотіла дитину, і Бог почув мене. У нас із Вільямом народилася чудова дівчинка – Марія. Назвали ми її на честь моєї старшої сестри, яка померла.

Але завжди бути щасливим неможливо.

Якось ми з Вільямом, донькою та парою наших служниць відпочивали за місто. Я прокинулася на світанку і вирішила прогулятися околицями. Аж надто вони мені нагадували моє рідне село. Повернулась додому я лише в обід. Те, що я побачила, закарбувалось навіки в моїй свідомості та пам'яті. Будинок, у якому ми мали провести щасливі вихідні, палав вогнем, а з нього долинали крики людей, серед яких були Вільям та моя дворічна донечка Марія. Я не розуміла тоді, що сталося, і чому Віл не рятує нашу дочку. Адже я бачила, як він стояв з нею на руках біля вікна, але чомусь не виходив. Єдиним моїм бажанням тоді було кинутися до них на допомогу, що, власне, я й зробила. Але мене хтось зупинив, якийсь чоловік. Він тримав мене міцно, не даючи вирватися, а потім притиснув до себе і обійняв, не даючи мені дивитись на це жахіття. Коли все закінчилося, чоловік зник так само загадково, як і з'явився. Я залишилася сама з пережитим жахом. Коли я повернулась, побачила лише будинок, що догорає. Я підійшла ближче і помітила постаті двох людей: жінку та чоловіка. Жінка сміялася і стрибала на рештках мого щастя, а чоловік усміхався. Коли вони помітили мене, то дуже здивувалися, а жінка навіть щось сказала мені. Але що це були за слова, я не пам'ятаю. Все було, як у тумані. Що було далі, я не пам’ятаю.