Водяний кінь: Міята і водяний кінь

 Водяний кінь

Водяний кінь – магічна істота, яка мешкає в стоячій воді (озерах, ставках), переважно в північних королівствах в гористій місцевості. Поліформний перевертень, який з’являється у вигляді людини, лисиці, крука, великої ворони, білого або чорного коня. Базовий вигляд - конеподібна істота.

Міята і водяний кінь

Коли настають теплі дні, а папороть темніє під літнім сонцем, гірські фермери, за давнім звичаєм, ведуть свої стада в гори, на літні пасовища. Там вони відчиняють двері своїх літніх хат і живуть у них, доки не настане час повертатися додому.

Багато років тому жив-був один фермер на ім'я Дональд Грегорсон. Його літник стояв у глухому місці, на схилі гори, біля підніжжя якої лежало велике озеро. Хата Дональда Грегорсона була маленька, біленька, а навколо неї простягалися зарості вересу, а внизу, під горою, росла пишна трава. Там було багате пасовище для його худоби.

 Однак люди не заздрили Грегорсону. Більше того, вони з осуду похитували головами і казали, що даремно він збудував собі хату в такому місці. А ввечері, коли вже темнішало, жодна людина не наважувалася навіть ступити на стежку, що вела до неї. Адже всі знали, що в глибинах великого озера живе страшне чудовисько — водяний кінь,  яке нишпорить по навколишніх горах. Ніхто не знав, яке воно, це чудовисько. Ті, кому траплялося побачити, як страхіття піднімається з темних глибин озера, помирали від жаху і нічого не могли розповісти про нього. Коли ж чудовисько нишпорило горами, воно приймало різні подоби і з’являлося то у вигляді старої жінки, то у вигляді чорного ворона, то у вигляді лисиці. А у своєму справжньому вигляді воно з'являлося лише тоді, коли підкрадалося до здобичі, щоб схопити її і безжально розірвати.

Ходили чутки, що водяний кінь величезний і чорний, що на його жахливій голові стирчать два гострі сатанинські роги, а коли він мчиться по вересу, його не наздожене навіть вітер.

Багато ходило оповідок про це страхіття, і щороку воно знаходило нові жертви. Але, наперекір усьому, Дональд Грегорсон не слухав сусідів, коли вони казали, що небезпечно жити так близько до озера. Йому радили перенести свій літник на інший берег струмка, що протікав неподалік. Людям було відомо, що водяний кінь не може переступити через проточну воду, а отже йому недоступна вся місцевість за струмком. Але на всі умовляння Дональд Грегорсон відповідав, що хоче пасти свою худобу на найкращому пасовищі, а найкраще пасовище якраз на березі озера.

- Що ж до водяного коня, — говорив він, — то я повірю в нього не раніше, ніж зустрінуся з ним особисто.

Коли ж йому нагадували про нещасних жертв чудовиська, він заперечував:

- Якщо ці люди зникли безвісти, значить, вони забарилися у сусідів. Поверталися додому під хмелем, спіткнулися десь у темряві, ну і впали в прірву.

Але, врешті-решт, йому довелося визнати, що він був неправий, і ось як це сталося.

У Дональда Грегерсона була дочка Міята, і батько ніжно любив її. Щороку вона йшла разом з ним на літні пасовища. Всі довгі світлі дні дівчина проводила на порозі хати за прядкою. Коли ж наступали сутінки і тіні на вересі густішали, дівчина спускалася на берег озера і збирала своє стадо. Вона босоніж бігла з гори, намагаючись переконати себе, що боятися нема чого, — адже батько не раз казав їй, що тут немає нічого страшного. Але все ж таки дрижаки пробігали по її тілу, коли вона дивилася на темні води озера. Але додому вона завжди поверталася цілою і неушкодженою. А вдень усі її страхи зникали. Вона навіть співала пісні, коли сиділа на сонечку за прядкою.

Якось ясного ранку, коли Міята безтурботно крутила колесо своєї прядки, перед нею раптом постало щось темне і закрило від неї сонце. Дівчина перервала пісню і скрикнула.

- Я не хотів тебе налякати! — почувся лагідний голос.

Міята підняла очі і побачила, що перед нею стоїть молодий чоловік, високий, гарний, широкоплечий і, мабуть, дуже сильний. Але він здавався якимось дивним. Волосся і одяг у нього були темні і такі мокрі, що з них капала вода.

- Як тобі вдалося так промокнути? — запитала його Міята. — Адже на небі — ні хмаринки!

- Та ось йшов я берегом одного озерця, високо в горах,- не довго думаючи, відповів молодий чоловік,- підсковзнувся і впав у воду. Нічого, на сонечку я скоро висохну!

Він сів на землю біля ніг Міяти і почав розмовляти з нею так весело, що вона навіть перестала прясти. Однак, попри його ввічливу поведінку, лагідні слова і ніжні погляди, було в ньому щось дивне, і Міята це відчувала, але намагалася не думати.

Але ось сонце осяяло голову молодого чоловіка, і він запустив руки у свої мокрі кучері.

- Поклади голову мені на коліна, — сказала Міята, — я причешу тобі волосся.

Молодий чоловік поклав голову на коліна дівчині, і вона почала обережно розчісувати гребінцем його темні кучері. Але раптом завмерла від жаху. Вона побачила, що між зубців гребінця застрягли тонкі зелені водорості і мул. Вони були їй добре знайомі — точно такі ж водорості і мул заплутувалися в сітках її батька, коли він ловив рибу у великому озері під горою. І ось тепер вони знайшлись у волоссі незнайомця. «Та невже він людина? — подумала Міята. — Ні, це страшний водяний кінь вийшов з підводного лігва і прикинувся молодим красенем, щоб зачарувати і погубити мене».