Брауні: Брауні з "Папоротевого яру"

Брауні

Брауні – вид фейрі. Брауні — це начебто домовики, але живуть не в будинках і не на подвір’ях людей, а самі по собі, десь поблизу людського житла. Мають вигляд крихітного волохатого чоловічка з довгою бородою, червоними повіками, широкими плоскими і довжелезними руками, що сягали до землі. Брауні намагаються бути ближче до людей. До інших розумних відносяться з підозрою і майже не контактують.

Брауні з "Папоротевого яру"

"Папоротевий яр". Так називалася одна ферма, в Північному королівстві. Отримала вона таку назву, бо стояла вона в кінці яру, де буйно росли папороті. Саме через цей яр треба було пройти, щоб потрапити на ферму.

Ходили чутки, ніби в яру живе брауні. Вдень він не з’являвся, а вночі люди іноді бачили, як він безшумно, наче тінь, крадеться від дерева до дерева, намагаючись, бути непомітним. Але фейрі ніколи нікому не шкодив.
Всім відомо, що брауні, якщо їх не ображають, не лише не шкодять людям, але навіть  намагаються допомогти тим, хто потребує допомоги. Фермер, господар Папоротевого яру, часто говорив, що прямо не знає, як би впорався без свого брауні. Адже якщо на фермі була термінова робота, скажімо, якщо треба було обмолотити та провіяти жито, або зсипати зерно в мішки, або зібрати буряк, або випрати білизну, збити масло, прополоти город — на допомогу завжди приходив брауні. Господарям ферми варто було лише, готуючись до сну, розчинити двері в комору, або в молочарню, або в сарайчик, куди складали буряк, та поставити на поріг чашку з парним молоком — брауні на вечерю. Коли вони вранці прокидалися, чашка виявлялася порожньою, а вся робота на фермі зробленою. І все було зроблено навіть краще, ніж зробили б люди.

 Усі знали, який цей брауні лагідний і незлобливий, але всі чомусь його боялися. Коли люди поверталися додому з храму чи з базару, то навіть вночі робили крюк в пару кілометрів, щоб не йти через яр — так їм було страшно побачити брауні, навіть здалеку. Втім, боялися його не всі. Дружина фермера сама була така добра й привітна, що не боялася нічого на світі. Коли їй треба було поставити за поріг чашку молока брауні на вечерю, вона наливала в неї найгустіше, найжирніше молоко, та ще додавала до нього повну ложку вершків.

- Брауні на нас старанно працює, — говорила вона, — а платні не просить. Значить, ми повинні частувати його якнайкраще.

І ось одного вечора фермерша раптом захворіла, та так тяжко, що всі боялися, як би вона не померла. Чоловік її дуже занепокоївся, та й слуги теж, — адже вона була добра господиня, і вони любили її, як рідну матір. Але всі вони були люди молоді, у хворобах нічого не розуміли, а тому говорили, що треба б викликати досвідчену стару знахарку, що жила за п’ять кілометрів від ферми, на іншому березі річки.

Але кому за нею поїхати? Ось питання! Наближалася північ, темрява була хоч око виколи, шлях до дому знахарки пролягав через яр, а там, чого доброго, можна було зустріти брауні, якого всі боялися. І ніхто на фермі не знав, що той, кого всі вони так бояться, стоїть зараз за кухонними дверима.

Це був крихітний волохатий чоловічок з довгою бородою, червоними повіками, широкими плоскими ступнями, точнісінько жаб’ячі лапи, і довжелезними руками, що сягали до землі, навіть якщо він стояв прямо.

Брауні в тривозі прислухався до розмови на кухні. Того вечора він, як завжди, вийшов із таємної нори в яру, щоб дізнатися, чи немає роботи на фермі, і випити свою чашку молока. А коли він побачив, що вхідні двері будинку не замкнені, а у вікнах горить світло, зразу здогадався, що на фермі щось не так. Зазвичай в такий пізній час там завжди було темно й тихо. От він і прокрався на ґанок дізнатися, що сталося. Із розмови слуг він зрозумів, що фермерша захворіла. Тут серце в нього защеміло — фермершу він давно знав і сильно любив, бо вона завжди була добра до нього. Фейрі дуже розсердився, коли зрозумів, що ці боягузи не наважуються поїхати за знахаркою, бо бояться його, брауні.

- Дурні, недоумки, дурні! — пробурмотів він і тупнув широкою потворною ногою. — Ніби я кинуся їх кусати, як тільки зустріну! Ех, якби вони тільки знали, як я намагаюся не попадатися їм на очі, вони б не несли такої дурниці. Але гаяти час не можна. Інакше господиня може померти. Доведеться, мабуть, мені самому поїхати за знахаркою!

Тут брауні підняв руку, зняв із цвяха темний плащ фермера і накинув його собі на голову. Він добре загорнув у плащ своє незграбне тіло, потім побіг у стайню, і осідлав найшвидшого з коней. Фейрі повів його до дверей і вскочив в сідло.

- Ну, якщо ти завжди бігаєш швидко, то зараз біжи ще швидше! — сказав брауні.

І кінь зрозумів його. Він тихенько заіржав, повів вухами, а потім ринув у темряву, як стріла, випущена з лука. Ніколи ще він не скакав так швидко, і незабаром брауні зупинив коня біля будинку старої знахарки. Вона міцно спала. Але брауні так заторохкотів у шибку, що у вікні швидко показався білий нічний чепчик. Стара притулилася обличчям до скла.

- Хто там? — запитала вона.

Брауні нахилився і промовив глухим басом:

- Швидше збирайся, тітко! Треба врятувати життя господині Папоротевого яру. На фермі її нікому лікувати, там лише дурні служниці!

- Але як же я туди потраплю? — із занепокоєнням запитала стара. — За мною прислали віз?

- Ні, віз не прислали, — відповів брауні. — Сідай мені за спину і міцно тримайся за мене. Я тебе довезу до Папоротевого яру цілою і неушкодженою.