В надії на диво

Дводенна конференція скінчилась непомітно: виступи, зустрічі з колежанками, кава з балачками і вічне «ой, ще один слайд». На годиннику — третя дня, мій потяг о дев’ятій вечора, тож рішення очевидне: вечірня столиця, я йду в твої обійми. Натхненна, лечу насолодитись останнім вечором у цьому місті, удаючи, що мої ноги ще не подали на мене колективний позов..

Мені так пощастило — за весь час перебування тут жодної повітряної тривоги. Хіба не диво? Але відчувала себе вкрай гіпертривожно, адже не маю новинного каналу в телеграмі саме про Київ на той випадок, як щось вибухонебезпечне буде летіти на столицю. А так, все чудово.  Вулиці, вкриті вогниками, яскраві вітрини. Цю казку розбавляють лише грізно бурчащі генератори де-не-де, які нагадують: ми тут, звісно, мріємо, але в реальності.

Втома й холод завели мене в бар. Хотілося гарячого пуншу, але через відсутність електрики запропонували лише сидр. Я погодилась — бо в моєму стані це вже не вибір, а компроміс із Всесвітом — і замовила ще пару устриць. Попросила дозволу сісти на другому поверсі: світла там не було, зате біля панорамного вікна воно й не знадобилось. Місто світилось саме, а я вирішила, що цього вечора не вимагатиму від нього більшого.

Я сиділа в напівтемряві, дивилась на Київ — місто, яке вміє бути красивим навіть без електрики, — і мовчки пила сидр, намагаючись не рахувати хвилини до поїзда. Час, як завжди, зробив вигляд, що його це не стосується.

Потім я почула кроки сходами. Не різкі, не поспішні — такі, що не порушують простір. Я підняла голову і тут він…  відчувши, як моя зозулька разом зі здоровим глуздом полетіли десь за обрій, крикнула всередині себе: “Вау, статуя”.  Сіре пальто. Шарф. Та сама хода. Ну звісно статуя. Київ, в тебе бездоганне почуття гумору.

— Добрий вечір, — сказав він, ніби ми давні знайомі. — Побачив тебе через вітрину, коли сидр замовляла. Подумав, що це не може бути випадково. Може ти на когось тут чекаєш? Тоді я просто привітаюсь і піду. 

Він говорив, а тим часом сидр ставав все п’янкішим, мов карпатська чача. Та вид фейсу на голові тримався невимушено:
— Та я якраз і на вас тут чекаю. - з переляку різко перейшла в режим імпровізації.

— Не зрозумів? - його очі живо так забігали сюди-туди.

— Та присядьте біля мене - запросила статую відповідним жестом руки. - Я чесно, дуже рада вас бачити.

Він сів навпроти. Світла не вмикали. Його обличчя було наполовину в тіні, і мені здалося, що так навіть чесніше. Кудись поділись всі мої турботи та смуток, навіть стидоба за переплутані дати.

Ми говорили про все і ні про що. Про те, як місто збирає людей у потрібні моменти. Про тишу, яка інколи голосніша за слова. Час знову минув непомітно — як завжди, коли нічого не відбувається і відбувається все.

Коли він підвівся, я відчула знайоме відчуття — як тоді на оглядовому майданчику: щось важливе вже сталося, але інструкції до цього не додаються.

— Гарної дороги, — сказав він.

— Гарного життя, — відповіла я, сама не знаючи чому, і трохи злякалась власної серйозності.

Він пішов, не обертаючись. А я ще довго сиділа біля вікна й дивилась на місто, яке цього вечора вирішило підморгнути. Можливо, мені. А можливо — просто так.

Київський залізничний вокзал. Дев’ята вечора. Мороз щипає щоки, ноги остаточно здаються, а серце — вперто ні. Тепер я знаю: диво можливе. І одного дня воно станеться — закінчиться війна.