Зустріч

У денному світлі місто постало переді мною мов велетень, а я в ньому — мікроб. Уперше в житті почувалася таким мізером. Ниючі ноги, ще не оговтавшись від ранкового марафону, несли мене повільно й ліниво. Кілька разів я заблукала в підземних переходах — ну а як же без цього?

Та після котлети по-київськи на Майдані Незалежності моє гуляння стало значно веселіше. Ось уже і Софійський собор, далі видніється Михайлівський Золотоверхий монастир, а на гірці — Андріївська церква. Обожнюю київський рельєф.

І саме там, на гірці, мої батарейки остаточно сіли. Втома накрила все тіло. Але який вид! Плесо Дніпра, вкрите прозорим туманом. Навколо — тиша й безлюддя. Лише статуя на оглядовому майданчику, розкинувши в різні боки руки, створювала величний силует на дніпровському пейзажі. Вперше за день захотілося зробити фото з якоюсь пам’яткою.

З гірки котитися легше, та ще й такими красивими дерев’яними сходами. На півдорозі я помітила, що статуя змінила положення. Брр… глюки. Нічого дивного. Але я таки здивувалась, бо силует справді рухався. Примружила одне око, сфокусувала зір — та це жива людина!

Переплутати статую з людиною — цілком у моєму стилі, особливо в дуеті з моїм «суперзором». На оглядовому майданчику я змогла краще розгледіти “статую”: худорлявий чоловік у синіх джинсах, сірому класичному пальті, з картатим шарфом на шиї, чорнявим волоссям і бородою.

Я не втрималась:
— Перепрошую, але я Вас сплутала зі статуєю.

Незнайомець повернув голову. У його темних, круглих, як ґудзики, очах не було жодного здивування — лише зосередженість. Через хвильку він промовив:
— У якомусь сенсі ми всі — стовпи, на яких тримається цей світ.

Ці слова вразили. Я подумала, що я максимум — кривий стовпчик біля під’їзду. І відповіла:
— Як казав один мудрець… — у голові я гарячково шукала ім’я того перського поета. Хоку пам’ятаю, а прізвище щезло. Язик тим часом жив своїм життям. — …коли не було на землі людей, світ не був гірший. І не стане гіршим, якщо людей не стане.

Незнайомець виявився людиною інтелігентною й начитаною. Його думка потекла швидкою рікою:
— Я з Вами не згоден. Саме люди здатні зробити світ кращим. Усе в наших руках. Кожен може стати стовпом цього світу…

Його промова лилася далі, але я її загубила — голова була зайнята пошуком прізвища того клятого поета. Нарешті! Омар Хайям, щоб його.

Але “статуя” вже закінчив і чекав моєї реакції. Довелось викручуватись:
— Чи часто Ви тут буваєте?

— Щопонеділка. Людей у цій порі майже немає, можна помедитувати й відновити енергію.

Енергія й справді від нього випромінювалась — я відчула, як підзаряджаються мої батарейки. Відповіла на питання, якого він не ставив:
— А я тут випадково. У столиці мала бути у вівторок — переплутала дати. Ось і гуляю, як турист. Ви місцевий?

Він замислився, трохи невпевнено:
— Можна сказати, що так. Живу тут уже понад двадцять років.

— А звідки Ви родом? — щиро зацікавилась я.

— Із Сумщини, — так само невпевнено відповів “статуя”.

— Це так прекрасно, — щиро й емоційно відгукнулась я.

Розмова дивним чином пішла про міста й місця нашої країни, про особливу атмосферу кожного населеного пункту. Він говорив багато й цікаво. А я тим часом концентрувалась на шмарклі, яка намагалась утекти з мого носа. Щоб уникнути ганьби, доводилось ювелірно маневрувати вдихами й видихами, паралельно зберігаючи розумний вигляд.

Раптово “статуя” завершив нашу бесіду, посилаючись на справи. Побажав гарного перебування в столиці. Я у відповідь не пошкодувала теплих і мотиваційних слів. Так і розійшлися в різні боки.

Після цього моє тиняння містом стало зовсім іншим. Наче я вже не мізерний мікроб, а повноцінна частина цього велетня.
Чарівний, довголітній, вічний наш Київ — де люди, як статуї, і статуї, як люди.