Я і місто

Шоста ранку. Київський залізничний вокзал.

Цієї поїздки я виграла в долі джекпот: зі мною в купе їхали жінка з маленькою дитиною, жінка з собакою та пузатий чоловік. На кожній зупинці собака гавкав, малеча плакала, а до пузатого чоловіка питань не було — хропів стабільно.

Настав час вилізати з вагона і думати, як дістатися готелю. Київ зустрів приємною ранковою прохолодою, відсутністю вітру та моторошною тишею — комендантська година лише нещодавно скінчилась. Конференція мала розпочатися о десятій, тож часу було вдосталь, аби нікуди не поспішати. Google Maps показав годину пішої ходи, і невеличка прогулянка перед насиченим сидячим днем здалась мені навіть привабливою.

Зовсім порожні вулиці. Подекуди проїжджає авто, а пішоходів — ніц. Ще геть темно: світло ліхтарів пробивається крізь легкий туман і відбивається на мокрому асфальті. Місто спить, а я чимчикую туди, куди веде Google Maps, намагаючись насолодитись кожною хвилиною й спіймати часточку гарного настрою. Пізня осінь, ранок, я і місто, в якому востаннє була ще в дитинстві.

Та приємність прогулянки тривала недовго. Ноги пройняла легка втома, у довгому пуховику до самих п’ят стало спекотно й душно, рюкзак безсоромно парив спину. Замість задоволення в голові голосно лунали зовсім інші тексти:
«Ну чому не скористалась метро?»
Але самопізнання вже сформоване — я там заблукаю і загублю себе, а так ризикувати перед важливим заходом була не готова.

До готелю вже зовсім близько, але карта вперто показує ще 15 хвилин. Як таке можливо? Виявляється — дуже просто, коли місце призначення стоїть на крутій гірці. Срав пес, перділи гуси, а я підкоряю київський рельєф.

Готель виявився досить приємним, як на три зірочки. Але порожнім — жодного знайомого обличчя. Пара, можливо закоханих, кавувала на м’якенькому диванчику за круглим скляним столиком біля вікна. Діловий пан у костюмі середніх літ вирішував справи по телефону. Сонний бармен протирав якийсь посуд за стійкою.

Походивши холом взад і вперед, вирішила здати рюкзак у камеру схову. Підійшла до рецепції — і там на мене чекав захопливий діалог, результатом якого стало несподіване відкриття: я переплутала дати, і моя дводенна конференція розпочинається… завтра.

Бетонним каменем я плюхнулась на диванчик — такий самий сіро-зелений, як і моє лице. Думки розсипались по голові нецензурно-лайливими словами та виразами. Це ж така стидоба. В житті зі мною ще такого не було. Було всяке, звісно, але не ж таке — це ж повний гуляш.

У підсумку маємо: з роботи відпрошено, я в Києві, в готелі, і цілий день — вільний. А це вже зовсім інша історія. Можна прогулятись столицею — давно про це мріяла, та все якось не складалось. А тут — саме прийшло.

Вже з геть іншим настроєм я припурхала до рецепції, забронювала номер на ніч, залишила речі в камері схову і рушила назустріч пригодам. Головне — знайти Хрещатик, а далі вже куди ноги понесуть.