Навчи й мене

Дощ вщух, і стало тихо.

— Ти знаєш, — мовила вона, — у мене свій хлопець. Там, — вона махнула рукою в бік вікна, — у Пітері. Але він — каліка. Я познайомилася з ним у студентськім кафе. Бачу, підрулює на колясці прямо до мене й каже: «Красунечко, ходімо вечором потанцюємо!». На що він сподівався? — Марія стулила плечима, — втім, він сподобався мені.

— Ти його пожаліла?

— Ні, — вона підвелася, — я спочатку теж так думала. Але ж він мені любий. Вибач, що я тобі це розповідаю.

— Та нічого, шуруй далі.

— Коли він так до мене звернувся, я оцінила його мужність. Звичайно, це було дивно. Я ж бо не якась замухрижка. Щоправда, думка промайнула: «Дурка, він же сидить у колясці!». Але я поглянула в його очі. Вони були голубі, чисті. Він посміхався мені щиро. І самий факт, як він насмілився до мене підрулити, був вартий поваги. Нині ми як інші пари. Ми разом святкуємо, їмо, відвідуємо танці.

— Танці?

— Так, — посміхнулася вона, пустивши дрібні зморшки в кутках очей, — він був спортсменом. Займався мотоспортом. У нього було багато перемог. Багато друзів. Але опісля травми друзі поволі забули його. Це вкрай прикро. Байкери, сам знаєш, не бідні люди. Я оце й приїхала, аби заробити грошей. Мені ж ще довчитися треба. І його якось утримувати. Пенсія інвалідська мізерна. Хоч красти йди...

• А рідні? — спитав я скоріш для проформи.
• Він сирота. А мої… Мої батьки не допомагають нам. Вони відступилися й від мене. Тим самим сподіваються, що я одумаюся й покину його. А я, мабуть-таки, його люблю. Щоправда, мені доводиться нагинатися, коли ми цілуємося на танцях, — вона знову посміхнулася. — Вибач.

— Да...

— Навчи мене пасодобль танцювати, — вона застібала курточку. Білою плямою красувався значок «За відмінне навчання» у формі розкритої книги. — Тільки навчи по-справжньому. Я, бач, — відмінниця!

— Здібна?

— Так. Навчи, а! Ну будь ласка! Я приїду й утну. Всі попадають.

— Іншим разом.

— Ні. Зараз. Я відпрацюю... — вона опустила голову й тихо засміялася. — Аби ти тільки знав, як мені хороше.

І він показував їй хитромудрі повороти й доріжки далекого танцю. Розповідав про символи матадора, бика та плаща. Про те, що й самий танок цей йде від фієсти. Про те, що подібними рухами починають гру зі смертю. Муркочучи й посвистуючи, він наставляв її. І вона була така здібною ученицею.

— Жодного зайвого руху! — він відтворював складні па. — Тут, як у бою биків, слід передбачати послідовність дій. Адже саме вони ведуть до наперед визначеної розв'язки. Танок — то не просто якесь-то нагромадження безглуздих викрутасів.

Її обличчя зробилося серйозним та зосередженим. Вона дивилася на свої ноги.

Вона помітно стомлювалася, але в неї виходило добре.

— Послухай, — зупинилася вона і сперлася спиною об стіну. Підклала руки під поперек, і її груди ще дужче напружили кофтинку, — а чому ми не п'яні?

— Тому, що хтось ненаситний пристрастями, — він узяв її на руки. Вона була легка й податлива, немов гутаперчева. — Зараз вип'ємо. Залишки-остатки.

— Остаткі всегда сладкі, — випалила вона. — Ах, якби вони були бездонні. Уявляєш, — дивилася в його очі, — яким прекрасним буде це місто... Років через десять. Коли все в нім вишикується, заасфальтуються доріжки, і в клубі перестануть курити... І здорово, що в цьому і моя часточка. Тільки я дуже втомилася. Від цих нудних дощів, ненаситних комарів і їжі з алюмінієвих мисок... Давай ще побудемо тут. Поки не догорять головешки.

Він закурив, випускаючи дим кільцями.

— Можна й я спробую? — вона протягнула руку, ніби за подаянням.

— Спробувати можна все.

Вона закашлялася, зморщивши лице.

— А ти не затягуйся. Просто бери дим у рот. Потримай і видихни. Так палять сигари. Ти ж іспанка.

— Так, з Санкт-Петербурга, — вона потягнулася, здійнявши руки угору.

І заспівала:

Bésame, bésame mucho

como si fuera esta noche la última vez...

Її напівдитячий голос тремтів, старанно виводячи мелодію. І та пливла по порожній кімнаті, штовхаючись у голі рівні стіни. І поверталася легкою, ледве уловимою луною. І в голосі дівчини здавалося йому, було все ним почуте від неї, все ним пережите з нею. І її ласки, і її сповідь. Було в тій пісні саме життя.

«Слова цієї дівчини, — думав він, — проростають крізь моє мовчання. Тому, що виросли з її серця. Розрослися в її душі від вдоволення чи від чесної розради. Слова ті вимовились її губами. Тому так тихо».

І він мовчав. Не хотів злякати ті слова. Адже тоді замовкне вона. І куди подінуться ті слова, котрі ще не зробилися почутими ним?

«Всі, — міркував він, — хто зараз десь там, за стінами, навкруги нас — глухі. Вони оплутані сіткою інших слів. Вони — в заростях мірського. Вони, напевно, говорять про те, що вони бачать. Моя Марія — про те, чого немає».

— Красива пісня, — сказав він, дослухавши її. — Навчи й мене.