Залізні Мозолі

— Ну що, майстре, готово? — єхидно запитали гобліни.

— Ще ні, — відповів гном.

— Нічого, у тебе є ще два дні, а якщо ні... — мерзотна морда гобліна скривилася, він висунув язика з пащі й провів вказівним пальцем по горлу, показуючи гному, що його чекає, якщо він не встигне вчасно. — А зараз вимітайся з майстерні!

Його вивели й повели до в'язниці.

Йдучи, він не звертав уваги на глузування і насмішки гоблінів. Думками він був у тій буровій установці.

Прийшовши до в'язниці, Варброф побачив, що всі гноми вже були на місці й чекали на нього. Як тільки брама зачинилася і гобліни відійшли на безпечну відстань, щоб не було чутно розмови, до нього підійшли принцеса і ще декілька гномів. Годху простягнув йому кілька шматків хліба і тарілку з якимось варивом, схожим на суп.

— Їж, майстре, і розповідай... — сказав Годху.

— Дякую. Розповідати нема чого. Вогнестріл готовий на 30 відсотків, усі матеріали знайдені, встигну навіть раніше за призначений строк.

— Але в мене є питання: що це за машина під накриттям? Хто її проектував? Що це взагалі? — запитав Варброф.

— Ооо, ти знайшов нашого "крота", — посміхнулася принцеса. — Це вінець нашого творіння, що працює на вугіллі. Його створили кілька майстрів із нашого клану, але в живих їх уже немає. Це буровий кріт, який був збудований для більшого здобутку руди в самих надрах землі.

— Ним хтось уміє керувати?

— На жаль, ні. Останній, хто міг ним керувати, загинув під час останнього бунту.

— Зрозуміло... Це не добре, — промовив Варброф, присівши на сіно й взявши кілька ложок їжі до рота.

— Чим тебе зацікавив кріт?

— У мене є одна ідея, але це поки що лише ідея.

— Розповідати ти її, звісно, не будеш, так? — запитала принцеса.

— Поки що ні. Побачу, що зможу зробити завтра, а далі буде видно.

— Добре, але бережи себе, чуєш?

— Дякую.

— Та немає за що. Їж і лягай, завтра буде насичений день.

Варброф поїв і ліг, його знову огорнув сон. Йому нічого не снилося — ніби провалився в безмежну темряву і летів у неї, доки його не вирвав звідти крик гобліна.

— Доброго ранку, жалюгідні виродки! — кричав гоблін і лупцював палицею по гратах. — Пора знову гнути спину в шахтах!

Вони сміялися і знущалися з гномів, знаючи, що перевага в силі на їхньому боці. Гноми скреготали зубами, гнівалися, але зробити нічого не могли. Принцеса дивилася на Варброфа і бачила, що жоден м’яз на його тілі не здригнувся. У її думках було: або він зламався, і вони його морально зруйнували, і він прийняв свою долю до кінця своїх днів, або ж у нього є якийсь план... І він щось задумав.

— А ти, винахіднику, збирайся, у тебе ще є дві доби, — наказала вона.

Виходячи з в'язниці, вона дивилася йому вслід, але цього разу він взагалі не звертав на неї уваги. Його погляд був затуманений, він був не тут. Тільки де він був насправді — знав лише він сам.

Прийшовши до майстерні, Варброф узявся за роботу. А принцеса весь день думала про нього, в її голові постійно виникав його порожній погляд.

У цей час у майстерні кипіла робота. Варброф без упину майстрував. Скрегіт металу, гул, гуркіт, биття молота об наковальню, звук плавильні — здавалося, що в середині було сотня гномів, які змагаються, хто голосніший.

Наприкінці, коли за ним прийшли гобліни, він був ледь живий і ледь притомний. На столі перед ним лежав якийсь незрозумілий пристрій. Гобліни боялися його торкатися, тому просто взяли Варброфа й відтягнули його до в'язниці, кинувши до решти гномів.

Коли принцеса та інші гноми його побачили, вони одразу підійшли до нього, відтягнули до стіни й дали напитися води, щоб він прийшов до тями.

— Як ти? Що з тобою? — запитала принцеса.

— Все добре... Все вже майже готово... — відповів Варброф і знепритомнів, поринувши в сон.

Його руки були перев’язані, і коли принцеса з Годху зняли пов'язки, то побачили кроваві мозолі — руки були стерті до самого м'яса.

— Що він там робить? — запитав Годху.

— Я не знаю, Годху, але це не те, про що він розповідав, — відповіла принцеса.