Примара механічного велетня

— Як ти, принце? — запитав Годху, підійшовши до нього і поклавши руку на плече.

— Жити буду. Трохи мене побили, але нічого страшного.

— Добре, що не вбили, — підійшла до нього принцеса.

— Тебе просто вирішили відлупцювати за те, що ти заступився за старого дурня? — запитав Годху.

— Чи було щось іще? — продовжила принцеса, ніби знаючи, що він зустрічався з ватажком гоблінів.

— Ну, спочатку мені пригрозили розправою, потім побили, а потім відвели до їхнього ватажка.

— Ти бачився з Жогром? І він ще не здох? Жирний покидьок так і сидить на троні мого батька?

— Так, він досі там. Не знаю, яким він був раніше, але зараз ледь поміщається на троні.

— Покидьок, — принцеса вилаялась на древньому гномському наріччі.

— Що він хотів від тебе? — запитала вона.

Варброф присів і почав розповідати про те, що Жогр переймається тим, чи ніхто не знає, що гном тут, і чи насправді він принц.

— Ха-ха-ха, — принцеса сплюнула на землю. — Сцикло. Переживає, щоб не прийшло військо і не рознесло все це кубло.

— А далі що? — запитала вона.

— Я збрехав йому, що я звичайний винахідник.

— О ні, тільки не це, — принцеса встала і почала ходити з боку в бік. — Тільки не кажи, що ти йому щось наобіцяв.

— Добре, не буду, — відповів Варброф.

— Варброфе, трясця тобі! Це його слабкість. Він постійно вимагає від нас якихось винаходів, бо самі гобліни в цьому бездарні. Ми прикинулися гіршими майстрами, ніж гобліни, тільки так ми вижили досі. Що ти йому пообіцяв змайструвати? Тільки не кажи, що це зброя.

— Добре, не буду.

Принцеса знову вилаялась на давньому наріччі, від якого навіть старий Годху скривився.

— Сподіваюся, у тебе є якийсь план, бо якщо ні, я вб'ю тебе раніше за Жогра. Скільки в тебе є часу?

— Зазвичай він дає термін, який називає людина, що має щось зробити, і ділить його навпіл. Скільки часу ти сказав?

— Тиждень.

— Я так розумію, три дні?

— Так, вони починаються з завтрашнього ранку. Тому я хотів би відрочитиперед цим.

— Добре, лягай спати, а завтра буде видно. Ми відкладемо тобі одну пайку. Це вдячність за те, що ти захистив Годху. Хоч ти і не з нашого клану, але нашої крові. Дякуємо тобі, — промовили гноми.

Він перекусив, ліг на змащене соломою подобу ліжка і одразу заснув. Сон повністю оповив його, він поринув у нього глибоко. Йому снилося давно забуте минуле: дитинство, мати, батько. І той день, коли він покинув рідні стіни у пошуках цих гномів, у пошуках самого себе. Але теплий, приємний сон перервався, яскраве минуле зникло і перетворилося на похмуре майбутнє. Чомусь ішов дощ, холодний і бридкий. Він побачив себе старим у кайданах у печері, де добував руду. Той самий гоблін, який знущався над ним у реальному житті, знущався з нього і у сні. Але з цього нічного кошмару його витягнула тепла, приємна рука, яка гладила його обличчя і бороду. Він розплющив очі і побачив лице принцеси. Він був ошелешений і одразу зашарівся, підвівся з місця.

— Прокидайся, Варброфе, за тобою вже прийшли. Ти так стогнав уночі, тобі снився кошмар?

— Так...

— Але, на жаль, кошмар тільки починається.

— Де цей винахідник? — гнилим гоблінським белькотанням заговорив один із караульних. — Виходь скоріше, а то ми тебе виведемо. А ви, нероби, збираєтеся в шахти?

Він встав, подивився принцесі у вічі. Слова не було сказано, але вони зрозуміли все без слів. Варброф покинув в'язницю, його повели до майстерні.

Його вели по довгих коридорах, нарешті дійшли до великих дверей, які відчинили перед ним, знявши великий засов. Увійшовши, він побачив велике приміщення, більше навіть за тронний зал, у якому зараз сидить ватажок гоблінів. Це приміщення було обладнане всім, чим тільки можна: величезні печі, горни, витяжки, форми для лиття з металу, наковальні, станки для майстрування, різні знаряддя, призначення яких Варброф навіть не розумів. Десятки, сотні інструментів, пружини, механізми. Гном завмер від захоплення. У його очах і грудях запалав вогонь.

— Все, що тобі потрібно, ти знайдеш тут. Можеш починати свою роботу, — сказав гоблін. — Якщо ти надумаєш утекти, твоя смерть буде настільки жахливою, що й уявити не можеш. Вихід із майстерні тільки один — через головні ворота. Вони відчиняються тільки ззовні, так що втекти ти не зможеш. А тепер, бородата жабо, хутчіш до роботи.

Як тільки наглядачі вийшли з приміщення і закрили за собою двері на засов, Варброф трохи прийшов до тями.

— Так, з чого почати? Тут занадто багато всього. Потрібно швидко обдивитися і знайти всі матеріали та інструменти.

Він узявся обходити майстерню, зрозумівши, що все, що тут є, може врятувати його життя і життя всіх інших. Знайшовши всі необхідні матеріали, він підійшов до одного ангару. Там під накриттям стояло щось величезне, немов якась статуя з металу. Знявши тканину, він побачив колоса — величезну механічну бурову машину з місцем для керування. Варброф був неймовірно захоплений цим витвором мистецтва, роботою ковалів та інженерів. Ця бурова машина нагадувала своїх творців: вона мала дві опорні ноги, дві руки, в яких були встановлені два величезні бури. Її тулуб та кінцівки були захищені металом, про який йому розповідали ще в копальнях. Місце для керування знаходилося в грудях цього велетня і було захищене обсидіановим склом, через яке керманич міг бачити все навколо. Це скло колись створили за допомогою полум'я давніх зміїв. Обсидіан був міцніший за більшість металів і прозорий, як гірський кришталь.

Відійшовши від побаченого, Варброф узявся майструвати вогнестріл. За роботою час йшов швидко, і він навіть не помітив, як минув цілий день. Вогнестріл був готовий на тридцять відсотків.

Раптом почувся скрегіт.