Занепад і Відплата

В той момент, коли він подав їй руку, в темницю зайшло кілька гоблінів і побачили цю картину.

— Це бородаті! Ви що, вирішили зіграти весілля? Якщо так, то ми вам і каблучки принесли, — сказав один з гоблінів, показуючи на кайданки, що висіли на витягнутій руці.

Найбільший з гоблінів відкрив камеру і кинув кайдани їм під ноги. Кайдани облягли їх, і гобліни почали підганяти полонених.

— Вперед до копалень! Любите копати, от і вперед! — кричали гобліни, підганяючи їх батогом і б’ючи кожного, хто хоч на мить зупинявся, затримуючи рух інших.

Варброф озирався навколо, намагаючись більше дізнатися про місце, де він знаходиться. Копальні виглядали звичайно, але руда, що знаходилася в породах, була Варброфу незнайома.

— Що це за руда? — запитав Варброф, показуючи на поклади руди.

— Це те, заради чого ми ще живі. Ми називаємо її руда РІА — руда спасіння. З неї виходить найкращий метал у цій частині материка. Він не крихкий і не важкий, з нього виготовляють найкращі деталі та механізми. Гобліни не вміють її добувати, тому ми їм і потрібні живими.

— Що вони з неї роблять?

— В основному зброю та різні примітивні прилади.

— Закрийте свої бородаті пащі! Я вам зараз по вириваю язики з ваших горлянок, — крикнув один з гоблінів, замітивши, як гноми між собою шепочуться. Він вдарив кілька разів їх батогом.

Коли вони прийшли до копалень, кожному через гачок на кайданах просунули один суцільний ланцюг, довжина якого дозволяла полоненим працювати в копальнях, але не могла їм дати можливість втекти.

— Ану, хутчіш за роботу, шматки лайна! — закричав один з головних вартових. — Кляті недомірки!

Гноми взяли інструменти і почали добувати руду.

— Варброф, чи не так? — запитав один з гномів.

— Раджу взяти кирку до рук і робити вигляд, що ти добуваєш руду. Найголовніше — сильно бити по каменю. Тоді гул гоблінів надоїсть, і вони піднімуться на поверхню, — порадив гном.

— Дякую, а як тебе звати? — не встиг він договорити, як відчув удар батога по крижах. Він одразу впав на коліна. Над його спиною нависла туша, яка потягнула його за коси до смердючого рила, з якого нестерпно тхнуло гнилими залишками та алкоголем. З рота гобліна пролунало белькотіння:

— Якщо я ще раз побачу, що ти балачки розводиш, а не працюєш, я тебе заріжу як бородату свиню перед усім твоїм родом, а ще потім змушу їх з'їсти тебе. Ти мене зрозумів, новенький?

— Так, зрозумів, — спокійно відповів Варброф, дивлячись гобліну прямо в очі.

— Так, якщо ти зрозумів, то чому я не бачу в твоїх руках кирки? Бігом за роботу! — гукнув гоблін.

Як і сказав його сусід по нещастю, коли почалися старательські роботи і гул та цокіт в копальнях став неймовірно гучним, гобліни майже всі піднялися на поверхню. Залишилися тільки кілька напівглухих гоблінів, які майже нічого не чули, але мусили стежити, щоб полонені не втекли.

— Тепер можна і перекинутися декількома словами, — сказав старий гном.

— Мене звуть Годху, — відповів старий гном на запитання Варброфа.

— Я Варброф, син Вагенфура.

— Що ти тут робиш, синку?

— Я шукав вас, тому що мав надію, що ваш клан прийме мене таким, як я є.

— Ух ти, дитя, не прийняте своїм родом. Цікаво. Твій батько знає, де ти?

— Я так розумію, що ні.

— Ні, не знає. Тоді нам не варто розраховувати на армію твого батька.

— Армію? Чекай, ти віриш моїм словам, що я принц?

— А чому не вірити?

— Я хоч і старий пеньок, але ще бачу доволі добре. В тебе його очі і ніс.

— Взагалі-то очі в мене мами, а ніс — діда, хех.

— Значить, пам'ять і очі тебе підвели.

— Я тобі вірю, а зараз ти взагалі це підтвердив.

— Ви хочете сказати, що ви мене перевіряли ?.

— Звичайно, довіряй, але перевіряй.

— Я колись був у твоїй домівці. Ми в моїй молодості збиралися у вас в тронному залі на зібраннях кланів.

— Гарні були часи, не те що зараз.

— Я з самого початку розумів, що ця домовленість з гоблінами не принесе нам ніякої користі. Але хто хотів слухати старого гнома, що він розуміє. А потім вже було запізно. І от ми доживаємо віку в своїй домівці як раби. Ще пару годин і робота закінчиться. Ми піднімемося на поверхню, нам дадуть нашу пайку, щоб ми не померли з голоду, кілька годин на сон і знову все по колу.

— Скільки ви вже так живете?

— Якщо це можна назвати життям, то 4 роки.

— Добре, давай трохи попрацюємо, щоб зробити вигляд, що весь цей час ми працювали. Наповнимо декілька вагонеток, цього вистачить, аби задовольнити цих виблядків.

Вони взялися за наповнення вагонеток. Якраз в цей час, поки вони наповнювали вагонетки, повернулися їхні надзирачі і веліли їм скласти знаряддя, зібратися в колон і виходити на поверхню.

Всі одразу залишили свої робочі місця і вишикувались у колону. Лише Годху, коли наповнював останню вагонетку, схопився за спину. Тіло старого гнома не витримало навантаження, він ледве доповз до свого місця в колоні. Коли колона почала йти, він не міг нормально пересуватися, і це помітили надзирачі.

— Що з тобою, стара кляча? Рухайся, ти всіх затримуєш! — прокричав один з гоблінів і вдарив батогом кілька разів.

Останній удар своїм тілом прийняв Варброф, закривши собою старого.

— Він зірвав спину, не може йти, тим більше працювати. Нам такі не потрібні. Залиште його тут, у копальнях, нехай його з'їдять місцеві пацюки. Вони давно не ласували гномським м'ясом.

— Я його понесу, — відповів Варброф.

— Ого, чули, хлопці? У нас тут герой завівся! — засміялася орда.

— Ну тоді, якщо ти в нас такий герой, норма по його руді тепер на твоїх плечах. А оскільки з вас двох працюєш тільки ти, пайка вам буде одна на двох. Але не забувай і про свою норму. А тепер піднімай це старе бородате лайно, або я вас обох тут залишу.

Варброф підняв старого і закинув собі на плечі. Годху почав переконувати його залишити його і не брати на себе тягар.