Трон і Вибір

З роками дитя росло, але не змогло знайти себе в жодному з напрямків. Ні ковальство, ні володіння зброєю, ні навіть торгівля не приносили йому задоволення – він залишався на середньому рівні в усьому. Його батько, Король Вагенфур, спостерігав за цим і згадував обряд ініціації, коли син вибрав усі п'ять предметів, але не знайшов себе в жодному з ремесел.

Король наказав покликати спадкоємця до себе.

— Сину мій, Варброфе, — сказав король, побачивши, як син увійшов до тронної зали. — Сідай за стіл, я хочу з тобою повечеряти й дещо обговорити.

Варброф низько вклонився, виявляючи повагу до батька, і, сідаючи за стіл, запитав:

— Про що, тату?

— Подайте нам вечерю, — грізно рявкнув король і вдарив кулаком об стіл. На стіл одразу подали смаженого вепра, сир, хліб і кухлі з пивом. Хоч король і був уже не молодим, сила в його руках відчувалася.

— Сину, я не вічний. Мій час правління підходить до кінця, а ти так і не знайшов себе. Пора б уже змінити мене на троні. Розкажи мені, що тобі подобається, чим ти захоплюєшся? Яким шляхом піде наш народ після мене? Але спочатку — будьмо! Даш-нар! Даш-нар!

Варброф відпив трохи з кухля і відставив його.

— Батьку, — сказав він, витираючи бороду і вуса від піни, — якщо бути відвертим, мені не подобається жодне з цих напрямків.

Король одразу почав лаятися на давній мові гномів, яку знали тільки старші покоління.

— Дослухай, не перебивай, — сказав Варброф.

— Ну, я слухаю, — король розкинув руками в різні сторони й всівся на троні. — Хоча зачекай, що ти можеш сказати? Може, ти ще не гном і не мій син, а якась ельфійська фея?

Король взяв келих і враз спустошив його до дна. Тоді він показав пальцями, щоб келих наповнили знову.

Тепер заговорив Варброф.

— Тату, не перебільшуйте.

— Добре, кажи, але думай, про що говориш, бо ти знаєш мій характер.

— Знаю, але ти також не забувай, що я твій син.

Король посміхнувся, але не виявив емоцій, бо знав, що його син у всьому схожий на нього.

— Ну, кажи.

— Я син свого батька, я майбутній правитель свого народу, я дитя гори. Але повести свій народ я хочу шляхом, яким ще ніхто не вів. Усі наші ремесла прекрасні та неймовірні, і в них з нами ніхто не зрівняється. Але кожне з них саме по собі майже нічого не варте. А от якщо їх поєднати разом, тоді ми вийдемо на новий рівень процвітання. Ось подивися, я кілька років вже виношую цю думку. У мене є кілька креслень, що ми з нашою майстерністю можемо зробити. Якщо хочеш, я покажу тобі прототип.

Король знову заговорив і підвівся з трону, почавши ходити.

— Замовкни, — проревів він. — Жаль, що твоя мати не дожила до цього моменту. Дай мені сил. Мій син сказав, що жодне з наших ремесел нічого не варте, і що ми, ніби, занепадаємо.

— Батьку, послухай! Ти не чуєш мене!

— Ти говориш про те, що все, як я правив, як правив твій дід, твій прадід і інші, — усе це марно? А ти поведеш нас до процвітання?

— Ні, я так не сказав.

Варброф показав пальцями і попросив принести прототип. Гноми одразу принесли прототип першої на той час вогнепальної зброї.

— Ось, батьку, глянь.

Він передав його в руки королю. Узявши прототип до обох рук, король в ту ж мить зламав його об коліно і кинув половинки в різні сторони.

— Забудь про свої іграшки. Нам потрібен правитель, а не лялькар.

— Ти старий дурень! Що ти накоїв? Це праця двох років!

— Як ти посмів образити короля, свого правителя?

— Знаєш що, батьку? Немає в мене більше правителя.

— Я Варброф, син Вагенфура. Я зрікаюся свого трону і правління, — сказав він, зриваючи з себе королівський медальйон і кидаючи його.

Він розвернувся і пішов у бік дверей.

— Якщо ти зараз підеш, у тебе більше немає ні рідні, ні дому, — викрикнув йому король у спину.

Варброф на мить зупинився біля дверей, розвернувся і сказав:

— Прощавай, батьку.

Після того як Варброф залишив тронну залу, він пішов до своїх покоїв і почав збирати свої речі: рукописи, сувої, креслення та все інше, що могло би знадобитися. Він не знав, що саме взяти, тому захоплював усе, що потрапляло під руку. Гнів кипів у ньому через те, що його рідний батько не міг прийняти його таким, яким він є.

Його метушню перервав стук у двері.

— Хто там? — розлючено крикнув він.

Відповіді не було, і стук продовжувався.

— Да хто там, заходьте!

Двері відчинилися, і в покої ввійшов кремезний гном з великою бородою, ерекезом на голові та татуюваннями і шрамами по всьому тілу. Тільки один погляд на нього показував, що цей гном пережив не одну битву. Це був його дядько, командувач війська клану його батька, його рідний брат — Вімідфур.

— Прибери свій пил і не кричи на мене, молокосос, — сказав дядько.

— Дядько, це ви?

— З ранку, як прокинувся, я був при пам’яті і здоровому глузді. А от ти мені здається, що ні.

— Чого ти добиваєшся?

— Що тобою керує?

— Дядько, ви самі все бачили і чули.

Вімідфур присів на лавку біля каміна, запалив люльку і на видиху промовив:

— Бачив я старого пня і молодого барана, які не змогли домовитися.

— А молодий баран? — показуючи вістрієм люльки на Варброфа.

— Ще й відрікся від престолу і від своєї родини.

— Відрікся я тільки від престолу, а не від родини.

— Я знаю твого батька більше часу, ніж ти живеш на цьому світі. Він впертий, як руда. Якщо ти чекав, що він тебе зупинить і побіжить за тобою, то це не так.

— Ні, я на це не чекав.

— Це вже добре. Що ти надумав?

— Я знайду свою дорогу життя, і якщо мені призначено правити царством гномів, то я буду правити так, як мені велить душа, а не так, як цього хоче хтось інший.

— Це не просто хтось інший, це твій батько, і він бажає тобі тільки добра, хоч можливо, і не показує цього. Але все ж...