Вибір

                                                                          ********* 

  Біда прийшла несподівано й саме тоді, коли на неї ста­ли чекати менше всього. Холодні осінні вітри принесли з собою не лише прохолоду, а й незваних гостей. Усе поча­лося з того, що на краю селища задзвеніли дзвони. Це дзво­нив спостерігач з дерев’яної сторожки, яка була поставлена для нагляду за морем. Отже, поруч з’явилися кораблі. Стіб­йорн був неподалік від виходу з селища, а тому чимдуж побіг до сторожки й хутко підійнявшись дерев’яною драби­ною нагору, аби поглянути, що там.

• - Стібйорне, невже це драккари? Ви говорили, що заз­вичай вікінги нападають лише влітку.
• - Зазвичай. Останні роки вони почали засновувати бази на побережжі й тепер можуть займатися грабунками не один, а цілі три сезони.
• - Лихо... їх аж три. Скільки там людей?
• - Боюсь, що навіть з екіпажем одного нам би було ней­мовірно складно впоратися. Ми тут безсилі.
• - То що робити? - злякався чоловік.
• - Бий в дзвони знову. Підіймай тривогу. Нехай готуються до захисту. Я спробую інший шлях вирішення проблеми, -Стібйорн швидко спустився по драбині й подався в бік посе­лення.
• - Який же це шлях? - гукав до нього спостерігач.
• - Переговори! - відповів Стібйорн і у нього все захололо всередині.

  Він повернувся до селища, у якому вже все кипіло при­готуваннями. Людям роздавали зброю, чоловіки притискали в обіймах жінок та дітей, звідусіль приводили собак на при­в’язі до головних воріт. На самих воротах уже засіло декіль­ка чоловіків з луками. Стібйорн забіг додому й забрав зроб­лену на його замовлення дворучну сокиру датського зраз­ка. Потім він зайшов до коваля й забрав у нього щит, а у місцевого мисливця попрохав ведмежу шкуру. Чим далі він йшов, тим дивнішими ставали його прохання до селян. У маляра він забрав білило, а старості сказав поки нічого не робити, а лише чекати, і якщо він покличе, вийти за ворота для переговорів.

Вже на виході з селища його перехопили домашні.

• - Куди ти, треба залишатися тут! - помітив Теодор, який уже був озброєний зручною маленькою сокирою та одягне­ний в міцну, добре промаслену шкіряну накидку.
• - Я не можу! Якщо вони дійсно пливуть сюди, нам не вистояти. Єдина надія - відкуп. Але вас вони навряд чи пос­лухають, а от свого одноплемінника так, - сказав Стібйорн, припасовуючи на себе ремінцями медвежу шкуру. - Я підій­му білий щит, як це робили в сиву давнину капітани дракка- рів, коли хотіли домовитися. Якщо вони цінують традиції, то вийдуть на переговори. Амальріку, допоможи обмазати його білилом!
• - А якщо вони не знають таких традицій? Ти можеш загинути! - схвильовано говорила до нього Хільда.
• - Тоді вони послухають берсерка, - тихо відповів Стіб­йорн і вибіг за ворота. За ним їх відразу ж закрили, а лучники волали йому вслід: «Удачі, майстре Стібйорне! У вас все вийде!»

  Побоювання вікінга справдилися. Драккари дійсно ру­халися до них. Він вже міг розгледіти, що на кораблях були підготовані до бою нормани, одягнені в броню та забезпе­чені зброєю. Схоже на те, що це була багата ватага, адже всюди виблискував метал, а драккари й вітрила були найви­щої якості. Коли вони ясно могли побачити його на берегу, він підійшов до води й зі звичайним бойовим кличем вікінгів здійняв над головою білого щита. На центральному драккарі почалася якась метушня й на самий ніс підійшов поважний вікінг, певно, ватажок. Він щось скомандував своїм людям і кораблі трохи уповільнили хід.

  Коли драккари причалили, команда залишилася на них. Назустріч Стібйорну вийшов ватажок у супроводі двох дужих воїнів.

• - На франка ти явно не схожий. Ще й у ведмежій шкурі. Невже й справді берсерк? Ти хочеш переговорів?
• - Стібйорн, син Торнвальда, берсерк, служив при драк­карі Ейнара Мовчазного, - виголосив наш герой.
• - Ігемунд, син Торстейна, онук Кетиля Раумюра, наслідний ярл, збираюся стати під знамена Харальда Прекрасноволосого, - відповів ватажок. - Я знаю Ейнара, і чув про тебе та Х’ялтіра. Де ж подівся цей любитель мовчання, і якщо він взяв це поселення, чому я не бачу його драккару?
• - Ейнар Мовчазний разом з усією командою героїчно загинули в битві супроти вищого числа супротивників.
• - Мені жаль це чути. Але за кого ти тоді говориш?
• - Я представляю франків. Пропоную переговори. Битва нікому не потрібна.
• - Що ж, цікаво.
• - Через годину на тому пагорбі, - Стібйорн показав ру­кою маленький пагорб, який добре оглядався як з берега, так і з поселення, - представник і три супроводжуючих.
• - Згоден, - вони кивнули один до одного і розійшлися.

  Нарешті делегати зібралися. Стібйорн взяв з собою ста­росту поселення, Теодора та Віллібада, який хоч і поводив себе як бовдур, у багатьох питаннях був цілком корисним. Ігемунд прийшов з тими ж двома охоронцями та з сивим вікінгом, по розмовах з яким можна було зрозуміти, що він йому дуже сильно довіряв.

• - Нам потрібен достойний відкуп. Ми потребуємо харчів та питва, - сказав Ігемунд.
• - Добре. Ми порадимося, й скажемо, скільки харчів мо­жемо видати і що саме.