Пробудження

  Стібйорн не знав, чи була якась битва чи ні, чи вижив бодай хтось із його товариства і чи живий він сам. Його пробудження було непомітним навіть для нього самого. Він лежав і дивився в синє, абсолютно безхмарне небо, але нічого не відчував і нічим не міг поворухнути. Абсолютно. Якщо така вона й була ця смерть - це його не влаштовува­ло. Прояснення було лише секундним, а потім небо захита­лося й залилося спочатку сірими, а потім чорними кольора­ми й він знову нічого не усвідомлював. Далі - чиєсь облич­чя, обрамлене білою, як крейда бородою. Напевно якийсь старий, може його тягнуть до царства мертвих, Хель? А ні, чому ж тоді він бачить небо, як у Мідгарді? І знову провал, дерев’яна стеля невисокої хати, на його лобі лежить щось вогке й він чує неясний різкий запах, який начебто був та­ким знайомим, але він не міг згадати його найменування.

  Його сильно лихоманило. Він кричав і викрикував якісь беззв’язні слова. Стібйорн поривався кудись бігти, махав навкруги здоровою рукою і гарчав, неначе звір. Коли він прийшов до тями наступного разу, то виявив, що прив’яза­ний до міцного дубового ліжка, на якому його розмістили. Увесь його тулуб був обмотаний бинтами, з яких потроху проступала кров, на руці виднілися уміло накладені шви. Далі він уже не бачив, бо сили залишили його, в очах потем­ніло й він важко повалився головою на ліжко. Час від часу між провалами йому ввижалася його команда на чолі з Ей- наром, вони лаяли його за те, що він їх покинув, а потім він знову і знову опинявся в тому льосі, про який волів би на­завжди забути.

  Коли вікінг розплющив очі наступного разу, біля нього сидів якийсь старий. За акуратною білою бородою він упіз­нав у ньому того, хто тягнув його, коли він прокидався після битви.

• - А, прокинувся? Ти починаєш видужувати, хлопче. Ви­бач за мотузки, але ти мало не повбивав нас і зламав руку одному нашому товаришу, який намагався тебе вгамувати. Таку силу й у правильне русло би! Але то пусте. У тебе була страшна лихоманка, ми думали ти не переживеш останніх ночей. - чоловік говорив як франк, і це насторожувало Стібйорна. Якщо вони його врятували, то бачили, хто він. Навіщо тоді їм це робити?
• - Ін... інфекція? - ледь видавив з себе берсерк, зовсім не очікувавши, що говорити буде так складно й боляче.
• - Не намагайся говорити. Я не знаю, яким чином тебе взагалі не розчавило тією дошкою. Наш коваль огледів за­лишки твоєї кольчуги й сказав, що такий удар зміг би пе­реполовинити двох чоловік одразу! А ти відбувся розривами тканин і побитими ребрами. Щоправда, правити тебе довело­ся довго, але ти щасливчик, у нас саме був заїзжий знахар, який тебе й підлатав. Лежи-лежи. Тобі ще потрібен час. - старий підвівся зі стільця й вийшов з кімнати. Стібйорн не помітно для себе заснув.
• - Ррррр!!! - вікінг прокинувся від пекучого болю, але за своїм скриком почув іще один, який пролунав майже одно­часно. Затуманеним поглядом роззирнувшись довкола, він побачив, як до нього підходить молода дівчина з закривав­леним рушником.
• - Ну ти мене й налякав! - сказала вона й здалося, зля­калася ще більше.
• - Вибач, - видавив з себе здавлену фразу Стібйорн, але вийшло щось схоже на громовий гуркіт, а не на мову. Проте, дівчина здається зрозуміла, що він хотів сказати по його винуватому виразу обличчя. Вона обережно підійшла до нього і піднесла рушника до його рани. Стібйорн трохи смикнувся й вона було знову сахнулася від нього, але потім заспокоїлася і продовжила своє заняття. Коли вона завер­шила перев’язку і вже виходила з кімнати, їй здалося, що вона почула «дякую», але коли обернулася, вікінг вже спав.

  Йшов час, і Стібйорн поволі видужував. Його благодій­никами виявилася маленька сім’я старого рибалки. Глава сім’ї, Теодор, який виявив його, обдивляючись уламки, ви­несені на берег штормом, його дочка Хільда та син Амаль- рік, якому він тоді ненароком зламав руку. Нормана дивува­ло те, що ніхто з них не відносився до нього насторожено або вороже. Але підіймати тему свого минулого йому не хотілося настільки, наскільки це лише було можливо.

  Стібйорн поки не міг довго ходити, бо, як виявилося, тріщина кістки, яку він отримав від удару кийком по нозі при захопленні поселення золотодобувачів, під час шторму від ударів хвилями об берег та каміння переросла в перелом. Тому він лише трохи стрибав на одній нозі, опираючись об стіни хатини. Слід сказати, що море не надто пощадило вікінга, пропустивши його через підводні каменоломні, і тому спершу його тіло нагадувало суцільну рану. Коли він тільки почав пересуватися самостійно і вперше подивився на себе в мідне дзеркало, яке висіло в одній із кімнат будинку, то й сам жахнувся своєму обличчю. Хоча воно неодноразово до того зазнавало прикрощів битв і побоїв, в такому вигляді він його ще не бачив.

  Проте минали дні, і рани та синці почали дуже швидко загоюватися, а тіло вікінга знову почало наливатися силою та життям. Одного ранку Теодор запитав у нього, чи не хоче він піти й поглянути на берег, де його знайшли, бо Стібйорн часто про це запитував. Ясна річ, вікінг погодився. Спираю­чись на палицю, він досить жваво прямував за старим. Ха­тина рибалки стояла на самому краю селища, в яке доля закинула нашого героя, отож вони нікому не потрапляли на очі. Хоча вони й вийшли з самого ранку, Теодора це хвилю­вало, бо він досить часто позирав у бік хатин. Коли вони завернули за низенький пагорб, порослий благенькими при­бережними деревцями й травою, старий одразу ж полегше­но зітхнув і знову став таким же веселим і розважливим, як завжди. Стібйорн помітив цю зміну, але нічого не питав.