Морська битва

                                                                          ********* 

   Пробудження було не з кращих. В спину віддавало мо­гильним холодом, а навкруги було липко й до нього доно­сився нестерпний сморід. На губах відчувався смак крові, а тіло відзивалося суцільним болем. «Хто він? Що він тут ро­бить? А, здається щось згадується. Висадка на берег, бит­ва, смерть Арі, перемога, льох. Льох?!» Стібйорн розплю­щив очі. Над ним нависала дерв'яна трухлява стеля, запле­тена павутиною. Миготливі відблиски на ній говорили про присутність джерела світла поряд. «Нуж бо, зберись з дум­ками, підіймайся.» - говорив сам до себе молодий вікінг.

  Тіло послухалося не відразу, та й то нехотя. Він ледь-ледь здійнявся на карачки, але раптом його рука попливла на чомусь слизькому й він утнувся в щось холодне та м'яке. Схоже на те, що це була мертва людина. Але чому без обладунку, або хоча б міцної одежі? Нарешті він звівся на ноги й почвалав у пітьмі серед мокрих від крові тіл до мерех­тіння смолоскипа за рогом. Підійнявши його з підлоги, він роззирнувся довкола й жахнувся.

  Навкруги нього були гори мерців, безладно розкиданих по підлозі, навалених на стіни, вдавлених в землю. Там були люди різного віку, загалом старі та жінки, а також. діти. Стібйорн тихо осів на землю. Він бився тільки проти воїнів. Він ніколи не вбивав геть без­збройних, не зґвалтував жодної жінки, не скривдив дитину. Саме тому він і став до лав Ейнара, тому що той також слідував цим правилам. А тут. Він не міг повірити у побаче­не. Може це не він? Де його сокира? Він підвівся і з завми­ранням душі обдивлявся цю криваву баню, аж раптом поба­чив її у спині вояки ближче входу в якийсь тунель. Він заб­рав її і подивився на тіла. Порізи були здійснені нею і тільки нею. Він пішов до виходу з кімнат, які були пов'язані між собою тунелями, а ті в свою чергу зв'язувалися з льохом. В кожній з кімнат були все нові й нові жертви. З кожним кро­ком берсерк згадував якісь уривки й фрагменти, у яких ба­чив себе ніби з боку. Він, з безумними очима й вищиреним у звіриному оскалі обличчям і беззахисні й безпорадні від страху та безвиході люди. Загнані в своїй обителі надії без сподівання на порятунок. Тут було декілька воїнів, але це ніяк не виправдовувало його. Згодом він вже не міг дивити­ся на обличчя, просто закрив очі й шкутильгав навпомацки. Нарешті він вийшов назовні й знову звалився на землю, втра­тивши свідомість.

  За кілька хвилин до того чоловік, який встромив ножа в спину Стібйорну, після чого той впав в безумство, нарешті оклигав і поволі підвівся на ноги. Йому здавалося, ніби в його голові б’є тисяча дзвонів, а сама вона стала тяжкою, неначе кам’яна брила. Він стягнув з себе прим’ятий з лівого боку шолом і його одразу знудило. І не дивно. Після такого руйнівного удару взагалі було дивом те, що він вижив. Зіб­равшись з духом, він дійшов до льоху, але побачивши там лише мерців, він вийшов назовні й побрів з поселення геть. Він знав, що за декілька миль звідси є млин, і хоча у голові його мутилося, а думки плуталися, франк розумів, що це його єдиний шанс вижити і помститися безжалісним морсь­ким розбійникам, у яких немає нічого святого.

  Стібйорн прокинувся уже надвечір у одній із хат. Х’ялтір, який сидів поруч, тут же побачив, що він прийшов до тями.

• - Лежи, хлопче, не вставай. Завтра будеш, як новий. На ногу трохи покульгаєш, але це тимчасово. Головне, що жи­вий та цілий.
• - Х’ялтіре. усі ті люди. Я вбив їх... - обличчя вікінга набуло дуже сумного виразу.
• - Стібйорне, ти не контролював себе. Ти нічого не міг зробити.
• - Але ж ми маємо себе контролювати. Ми займаємося цим не один рік.
• - Ми займаємося цим все життя. Але стан бойового безумства уже закладений в тобі, і якщо ти переходиш пев­ну межу - ніщо не зможе тебе зупинити, у тому числі ти сам, - зітхнув Х’ялтір. Одного разу я вбив свого друга, коли не міг дати собі ради. Саме після того я став вчитися конт­ролювати себе і вчу цьому всіх вас.
• - Я вирізав ціле місто, старий. Беззахисних жінок і ді­тей! - вже не говорив, а кричав Стібйорн. У домі тут же з’явився Ейнар.
• - Стібйорне, не вини себе. Треба подивитися на це з іншого боку. Так, ми не робимо такого, але безліч наших побратимів без всяких докорів совісті вирізає міста й сели­ща під корінь і безмежно цим пишаються. Ми не пишаємося таким, але це було вчинено не зумисно. Забудь про все це, збери себе в кулак. Ти воїн, чи хто?! Давай, Стібйорне. Вся моя ватага це і твоя ватага. Вони чекають твого слова так само як і мого та слова Х’ялтіра. Різниця лише в тому, що я маю давній рід та володію кораблем! Без тебе це братство розпадеться. Напевно ми єдині, хто взагалі переймається подібним. Якщо ти хочеш, щоб так як і ти думало більше людей, ми маємо стати відомими і залучити до своєї ватаги нових воїнів. Але це не вийде зробити, якщо ти будеш лежа­ти тут і плакати, неначе трьохрічний хлопчина! - ватажок вікінгів аж захекався від своєї палкої промови.
• - Ти бачиш, Стібйорне, Ейнар Мовчазний виголосив для тебе цілу тираду, а це чогось та варте. Добре. Ми підемо. Відпочивай. А завтра ми вийдемо в путь. У нас є нові коор­динати. Також золото. І на цей раз ми все зробимо, як слід. От побачиш.