Бійня

                                                                        *********

  Швидкий драккар радісно розсікав зустрічні хвилі, своїм плином нагадуючи розлютовану рибу-меч, яка невблаганно мчить до своєї цілі. На ньому застигло якесь неясне відчуття очікування, воно було незримим, але все ж кожен підпадав під його дію. І дійсно, було чого чекати. Зараз ніхто не лю­бувався красотами моря, не розказував дотепних жартів і не вів задушевних розмов. Усі думали про щось своє, бо скоро їм доведеться стати до бою. Вони знали, що берег вже бли­зько, і лише чекали команди.

  «Агов, я бачу поселення на берегу! Торговці нам не збре­хали, давши настанову на цей мис!» - збуджено говорив молодий воїн, який стояв на борту, обхопивши гнучку шию носа корабля і вдивляючись вдалину. «Тоді встановлюйте бойовий символ! Підняти дракона!» - коротко пробасив Ей­нар Мовчазний. Спостерігач зістрибнув з низького борту, і скориставшись допомогою товариша встановив на спеціа­льний паз майстерно вирізьблену з червоного дерева голо­ву дракона, яка люто ощирилася у бік мису. Ця звична пе­ред нападом дія слугувала для вікінгів ніби перемикачем між їхнім життям в ролі сміливих мореплавців та життям не­самовитих воїнів, згадка про яких ще не одне століття ляка­ла великий шмат «цивілізованого» світу. Звісно, деякі ко­раблі будувалися з безпосередньо закріпленими на них го­ловами драконів, але Ейнар був досить ревним оберігачем воєнних традицій, і тому голова цієї міфічної істоти прикра­шала корабель лише перед боєм, а в звичайні часи її хова­ли, аби не лякати суворим і страхітливим виглядом корабля добрих духів.

  Тим часом воїни вже почали свою підготовку до бою. Вони перевіряли, чи припасовані всі підв’язки на шкіряних куртках, чи добре зброя знімається з перев’язі й береться до рук. Бідніші або молоді вікінги мали списи та сокири, а більш відомі й багаті, такі як Ейнар та Х’ялтір - мечі. Стіб­йорн також мав можливість носити меч, але він більше по­любляв свою двосічну сокиру, яка, хоча й не була інкрусто­вана дорогоцінним камінням, коштувала цілого маєтку, бо була виготовлена на замовлення із кращих матеріалів, які лишень мали у своєму розпорядженні майстри тих днів. В плані особистого захисту він також не бідував, бо мав бірму - майстерно виконану кольчужну сорочку. Звісно, оскільки він належав до берсерків, поверх неї була припасована харак­терна для них накидка з медвежої шкури, для більшого де- моралізуючого ефекту та підтримки забобонів. Зазвичай він виходив в одній лише ній на голе тіло, але зараз не хотів особливо ризикувати, бо не мав ладу в голові через події останніх днів. Шолом він ніколи не носив, бо той йому завжди заважав. Більш того, медвежа накидка прикрива­ла й голову, а тому він просто не бачив потреби у ньому. А от більшість екіпажу не нехтувала цим видом захисту і палуба так і блищала на сонці від переливів заокруглених металевих шоломів, що мали щитки для носа і очей. Слід сказати, що були й вікінги зі шкіряними шоломами, але вони складали меншість.

  Однак досить про обладунки. На цьому для деяких вої­нів підготовка не завершувалася. Особисто берсерки мали готуватися до бою не лише тілом, але й духом. Стібйорн, Х’ялтір та Агнейр та іще троє воїнів сиділи на своїх лавах, зосереджено займаючись дихальними вправами. З боку могло здатися, що вони просто відпочивали, але це був до­сить складний ритуал, який потребував зосередження й умін­ня. Молоді ж берсерки готувалися до прийому настою з мухоморів, попередньо очищаючи організм спеціальними тра­в’яними відварами. Ще двоє, які були старше і досвідченіше, били одне одного кулаками, обмотаними полотниною, пос­тупово нарощуючи темп. Уже коли вони були майже біля берега, обоє молодиків нарешті зупинилися, усі в синцях і саднах, з налитими кров’ю очима й готові до бою.

  Попереднього планування атаки їм не потребувалося, бо капітан торгівельного кнора, який дав їм приблизні координа­ти цієї місцини, розказав про оборонну здатність, місцевість та навіть намалював грубий план поселення. Ясна річ, він отримав щиру винагороду, бо Ейнар ніколи не жалів коштів для вірних друзів та союзників. Слід сказати, що навіть у могилу Вальдра він поклав один із своїх мечів, бо був дуже прихильним до молодого берсерка і цінував його службу.

  Для невеликого поселення франків день розпочинався зовсім буденно. Дорослі були поглинуті звичною роботою, дітлахи бавилися, радо бігаючи поміж будинків, дуже драту­ючи цим посаджених на прив’язь собак та сумирно відпочи­ваючих стариганів. Цікаво, що ті, що ті невдоволено волали на малих не тому, що ті їм надто заважали, а тому, що вони не могли робити так само з тих чи інших причин. Загалом, це був черговий день звичайного життя зі своїми радощами та прикростями, і все було б добре: дітлахи зморилися б й полягали спати, дорослі сіли б відпочивати по хатах, кожна собака б отримала по заслуженій кістці, а кожне старе сер­це б наповнилося радістю від споглядання дітей та онуків, якби не одна подія, яка перекреслила все.

• - Корабель! Там корабель! - з пригорку у бік поселення біг малий хлопчик. - Він уже дуже близько!
• - Що за корабель, хлопче? - запитав у нього чоловік, який саме дубив шкури на ганку і першим почув його.
• - Він маленький, з прямокутним парусом в синю полосу і з нього йшли якісь відблиски, я не зміг роздивитися через сонце, - випалив малий.
• - Ось такі? - уточнив кожум’яка, пустивши на обличчя хлопцю сонячного зайчика ножем, який витягнув з-за пояса.
• - Так, дядьку Храмне, - знітився малий.
• - Біжи далі й кажи, що на нас пливе воєнний корабель, а я приведу людей з лісопилки. Це дуже важливо, я можу на тебе розраховувати?
• - Звісно! - радо підтвердив хлопчик.
• - Тоді швидше, малий, сповісти усіх! - потому обидва попрямували в різних напрямках.