Початок дороги. Важке полювання.

Берсерк, або Прозріння

  «Напевне, усі ми чули про берсерків. Непереможні й несамовиті воїтелі, гордість і міць величних норманів. Зда­валося б, для звичайних воїнів війна має бути чимось на кшталт роботи, для істинних - пристрасно коханою жінкою, але тільки не для них. Для них війна - це єдине місце, де вони живуть насправді, єдине місце, яке вони дійсно люб­лять і до якого неодмінно хочуть повернутися. Війна - це і є їхня пристрасть, їхнє нестримне бажання і прокляття. Чи знаєте ви, як це: нетерпляче перехоплювати пальцями шкі­ряну облатку широкої сокири в передчутті битви, ковтати слину в очікуванні можливості випустити з себе несамови­тий рев, що зачаївся всередині? Чи хотіли ви колись відчути на смак теплу кров на своїх губах? Чи бажали ви загубити й втопити всього себе у неймовірно прекрасному й водночас відразливо страшному танці зі смертю?

  Їх вчили бути ідеальними машинами для вбивства. їхні тіла неначе створені за подобою до титанів, точені фігури вражають могутністю та якоюсь невловимою первинністю, дикістю та неприборканістю. їхні очі й обличчя в судомі люті виглядають куди страшніше від оскалу ведмедів, чиї шкури вони гордо носять на своїх плечах. Не відаю, хто створив цих людей, але мені здається, що старань одного лишень Бога Війни було б замало для цього.

  Вони були самим страхом в очах своїх ворогів, але най­більш небезпечними вони ставали не через це, а через те, що самі відчували в собі ту хаотичну й нестримну силу, яка робила їх непереможними. Спершу їх ліпили такими жорс­токі побиття й муштра, потім їм надавали такої форми та стану відвари й дурманні трави, але згодом їхній розум змі­нювався настільки, що вони вже не потребували ні того, ні іншого. Вони - ті, кому не будуть цікаві ваші благання, ті, кому не буде важливо, хто ви, звідки, і скільки гріхів за ва­шими плечима. Мене звали Стібйорном, і я був одним із них. Ось моя історія...»

Зі спогадів людини, прийнятої в общину в році вісімдесят другому восьмого століття за християнським літочисленням.

                                                                      *********

   Море ласкаво омивало своїми незліченними хвилями рівний та здавалося безкрайній берег якоїсь чудесної та казково прекрасної, але й водночас небезпечної, первинно цнотливої землі, яка ще мала ауру якоїсь природної величі й незбагненності. Величезний корабель з низькими борта­ми й гордо піднятими до неба носом і кормою прорізав морське полотно, неначе ножем, невпинно йдучи у бік суші. З бортів, увішаних яскравими круглими щитами різної ко­льорової гами, виходили до води весла. Якби в цей момент тут був якийсь сторонній спостерігач, то певно він би нара­хував їх близько тридцяти. Проте зараз вони були підняті, а їхня робота лягла на широкий прямокутний парус, який пов­ністю роздувся, неначе набундючившись від тої своєї поваж­ної ролі під постійним наглядом вітру. Екіпаж корабля також був радий цьому, бо під кінець дня гребти уже нікому не хотілося. На борту розміщувалося близько шістдесяти чоло­вік. Усі вони були досить міцної статури, з довгими, густими бородами й волоссям та якимось ледь вловимим метале­вим блиском в очах. Постільки нині робота лягла на плечі капітана, спостерігача та декількох чоловік, що вправлялися з парусом, інші спокійнісінько розсілися по своїх місцях. У кожного з них була своя особиста лава, де вони спали, берегли свої речі та зброю.

Хто б міг подумати, що геть суворі та жорстокі воїни, якими ці моряки здавалися на вигляд, так і були насправді, могли б так мирно й мало не зі сльозами щастя на очах спостерігати за звичайнісіньким заходом сонця.

• - Стібйорне, лише подивися, які кольори! Давно ми не бачили такого чудесного заходу сонця!
• - Асгейре, я бачу заходи сонця кожного дня. Це геть не найгірший із них, але й не найкращий, - пробурчав воїн до свого товариша.
• - Ти просто пов’язуєш події прожитого дня до природ­ного явища. Це неправильно й несправедливо по відношен­ню до творіння богині Соль - сонця. Ти оцінюєш їх як скла­дову дня, а не як щось окреме й ціле.
• - В ім’я Одіна! Хай він не гнівається на мене, я не хочу щось сказати на одного з його вірних слуг, але тобі слід було йти не в воїни, а в скальди - з такими натхненними речами про хмарки та небесні світила, Асгейр! - зауважив ще один співбесідник.
• - Скальд - це звісно приємно й гарно, але як же жити на цьому світі, лише смакуючи мед, і не куштувати крові? - запитав чоловік.
• - Ніяк! - проревіло декілька горлянок.
• - Але сонце сьогодні дійсно дуже гарне. - додав хтось трохи згодом.
• - Сонце-сонцем, а гляньте на наш драккар, дурні! - крикнув рульовий Хальф, який все життя присвятив корабе­льній справі. - Не на те ви дивитеся! Лише вслухайтеся, закрийте очі й почуйте, як він плине по воді. Цей мелодій­ний шелест цінніше від будь-яких ваших спостережень, зро­блених очима. Це тихе перешіптування моря й корабля, ось що має вас чарувати, окрім битви! Наш новий драккар дає чотирнадцять вузлів, між іншим! А погляньте на наш чудес­ний парус, якщо сам корабель говорить з морем, то він же в свою чергу спілкується з небом!
• - Так. тепер я бачу, що якщо я загину в поході, то яскраво й в деталях розказати про це буде кому, - підійшов до товаришів капітан, - але оскільки я хочу жити й просла­витися так, щоб мене посадили за стіл у Вальгаллі біля самого Одіна, не будь я Ейнар Мовчазний, бажано б аби ви з такою ж завзятістю билися з ворогами, з якою плетете словами басні!
• - Ти прекрасно знаєш, що ми не підведемо, - завірив його Стібйорн.
• - Знаю, - посміхнувся, розтягнувши широкий шрам, що лягав на обидві губи, капітан, - просто я так говорити не можу й мене це дратує!
• - Давайте навчимо капітана вичурно говорити! То-то вдо­ма здивуються!
• - Е ні, - пробасив Ейнар, - не можна. У сагах я описа­ний під іменем Ейнар Мовчазний, пізно тепер щось міняти. Але я не за тим підійшов. Ви захопилися балачками, а ми уже майже причалили. Готуйтеся, вийдете на полювання. Запаси треба економити.
• - Добре. Зараз будемо готові.